І знову Мармароси

Знаєте, іноді так стається... шо ти плануєш на травневі яку-небудь Грузію, і шось більш-менш серйозне альпіністське (ну, серйозне - як для свого рівня, ясна річ). І аж раптом розумієш, шо замість цього якогось біса їдеш в поїзді в Карпати, з трьома дівчатами. У двох із них досвіду походів трохи менше, аніж повний нуль, а у третьої з собою три літри коньяку.

В принципі, на цьому можна було би розповідь і завершити, оскільки більшість людей і так скаже - чувак, твоє життя вдалось! Але ж ми їхали в гори і, коньяк-коньяком, а треба було кудись забратись. Я вирішив зводити людей в район, який досить добре знаю - а саме на Мармароси. І, незважаючи на відсутність досвіду, нам вдалось навіть перевиконати план. Спершу забрались на полонину Лисичу, там нахабно зайняли найкозирнішу колибу. Вранці сходили на ПІМ. Спустившись вниз і допивши коньяк, зробили висновок, що гір було мало. Тож збігали ще й на Петрос Мармароський (хоч я на Мармаросах вже вчетверте, однак саме на цій горі мене ше не було). Щоправда, пішла лиш половина групи, двоє дівчат лишились на хазяйстві. Але менше з тим. Встигли повернутись акурат перед зливою.

Дощ не припинився і вранці, тож пішли вниз під його супровід. Пригод мені все ще було мало, тож я прийняв дещо деспотичне рішення спускатись аж-но в Рахів, замість Ділового. Я тим маршрутом ше не ходив, тож було дуже цікаво це зробити. До Рахова десь 20-21 км, та ще й незнайомий трек з ризиком запізнитись на потяг - те, що треба!

Не знаю, чи прокляла мене Катя - їй було важче всіх, - але підозрюю, що так. На щастя, мої умовляння і підбадьорювання все ж таки призвели до бажаного результату і на потяг ми встигли.
(До речі, прикордонників ми на своєму шляху не зустріли. З чого робимо висновок, шо на цій ділянці всім все пофіг, і якшо йти на Мармароси просто з Рахова - можна взагалі не перейматись пропусками).

Весь цей бєспрєдєл супроводжувався постійними жартами, недозованими порціями чорного гумору, періодичним зловживанням алкоголю та іншими не дуже притаманними нормальним людям штуками. Не знаю, нафіга я пишу це все в блозі, який має назву "Run'n'Climb", адже ні бігу, ні тим паче клаймбінгу в цьому виїзді не було і в помині... Певно, для того, щоб розповісти всім-всім-всім одну очевидну річ - гарна компанія, мабуть, важливіша за всілякі "подвиги" і епічні сходження, які ти робиш)) Дівчата, дякую за прекрасний настрій!

P.S. To my wife. Тобі теж дякую - за те, шо відпускаєш навіть в такі вилазки))

P.P.S. Фото - Лера Немировська. Я, вже традиційно, без фотоапарату.