Казбек. Лютий 2016

Одразу розпочну з найголовнішого. Адже, за великим рахунком, розповідати більше нема про шо - на Казбек ми не сходили, і окрім епізоду з НП нічого особливого за всі дні на Горі не сталось.

Зізнаватись у своїх косяках завжди важко, але тут треба це зробити, аби застерегти інших людей від повторення наших помилок. Хоч мій скромний блог і читає невелика аудиторія, однак може хтось таки зробить правильні висновки.

Отже, я побував у тріщині. Вперше і, сподіваюсь, востаннє в житті. Страшно, чесно вам скажу, тож більш не хочу і нікому не раджу. Глибина - десь сім метрів, але летів так довго, що... ні, життя перед очима не промайнуло, але от думка "Ну шо, Антон Степанич, усьо?" - якраз встигла. Вже потім, коли зрозумів, шо ні, не усьо, - стало страшно від усвідомлення безґлуздості ситуації і від того, як оте "усьо" було близько. Принаймні, отримати травму в тому випадку можна було елементарно.

Але спершу ніфіга не було зрозуміло. Судіть самі: темрява, десь п'ята ранку, йдемо собі (так, незв'язані!) тихо-мирно на сходження по  вчорашньому GPS-треку (за день до цього, як годиться, виходили на акліматизацію на 4500 м). Ця частина маршруту проходить по морені. Зліва від нас - льодовик, але ми на нього не виходимо. Справа - зона каменепаду, але оскільки ми йшли по підвищенню (по морені), то все, шо сипалось зі схилів до нас шансів долетіти не мало, адже залишалось нижче. Коротше, на нашу думку, все було безпечно - ні тріщин, ні каміння згори. Плюс йдемо по вчорашньому треку, а вчора при денному світлі все було зрозуміло і безпечно. І раптом - ти вже летиш. А за кілька миттєвостей кудись прилетів, заклинившись у вузькому місці. На диво, ногами якась основа також намацується...

Артем згодом сказав, шо наступні кілька хвилин після того, як я тупо щез перед ним, стали далеко не найприємнішими і в його житті. Ні крику до падіння, ні під час, ні після...

А в мене в цей час все виглядало так. Прилетівши і усвідомивши, шо саме зі мною трапилось, я спершу переконався, чи міцна під ногами основа і чи не летітиму далі. Потім - сеанс зв'язку із власними кінцівками: чи нічого не зламано. На диво, ні. І лиш після цього я щосили гаркнув нагору, шо все ОК. Мене, правда, не почули, ну але я про то не знав. (Цікавий нюанс. Як я зрозумів, людина в тріщині досить добре чує все, що відбувається на поверхні. А от той, хто знаходиться назовні, може не чути навіть найгучніший крик потерпілого.)

Лише за кілька хвилин вдалось встановити нормальний контакт і зворотній зв'язок із "поверхнею". Не знаю, чи то хлопці боялись підійти до краю тріщини, чи я кричав не надто гучно, але певний час пройшов. Щоправда, мені в цей період теж було чим зайнятись. По-перше, застібнув усі замки на одязі, які міг застібнути - аби не втрачати тепло; на той момент ще не було зрозуміло, скільки часу я проведу в тріщині. По-друге, якимсь неймовірним чином вивільнився від наплічника. Це була нетривіальна задача, бо було дуже тісно, ну але як захочеш жити... Коротше, сантиметрів двадцять простору виграти вдалось. Далі була справа техніки: хлопці скинули мотузку, тож залишалось лише прикріпити до її кінця наплічник, самому зажумарити нагору, потім витягти рюк.

Це вже хепі-енд, я на поверхні. Тепер трохи передісторії.

За день до цього вийшли на акліматизацію на плато. Ну, власне, планувалась ночівля там, але трохи дуло, та й тріщини декого нервували, тож вирішили не розбивати тут бівак, а вернутись на метео і спробу сходження здійснити звідти. Разом з тим, аби не тягти всю спорягу зранку знов нагору, було вирішено частину її залишити за кількасот метрів до виходу на сам льодовик, на морені. Вибрали для цього величезний валун, поряд із маркувальним стовпчиком. Під ним і лишили - мотузку, бури, кішки. На нашу думку, морена була абсолютно безпечною, в усякому разі так вона виглядала вдень. До того ж, маршрут тут було непогано промарковано. Коротше кажучи, небезпеки ми не бачили, і мало не поплатились за це.

В темряві все виявилось дещо інакшим. І хоч ми і йшли, намагаючись не відступати від GPS-трека, однак сірий та пухнастий звір підкрався непомітно. І от, не дійшовши десять метрів (я вже видивлявся силует потрібної нам каменюки в темряві!) до рятівного каменя зі спорягою, автор цих рядків, замість того, шоб випити чаю, зв'язатись і продовжити сходження, полетів чорт-зна-куди.

В сухому залишку.

Із втрат: GPS-навігатор - 1 шт., палиця трекінгова - 1 шт., розбита фізіономія - 1 шт. Остання загоїлась вже за пару днів.

Із здобутків - я живий, і навіть не поламаний! Але, задля справедливості, моїх заслуг в тому нема. Зате досвіду повні штани набрався. Та й не лише я, мабуть.

Шо могло бути гірше: міг перевернутись і шубовснути якось боком або догори дригом; міг втратити свідомість; міг би застрягти або, навпаки, впасти ще глибше з невідомими наслідками. Зрештою, падіння могло відбутись не за десять метрів від каменя із заброскою, а за сто десять... В темряві хлопці би точно нічого не знайшли, та й небезпечно було би продовжувати бігати тут вночі. Тож довелося би або чекати на схід сонця (ще дві години), або вилазити самостійно (але без кішок, які були в забросці, я би цього не зміг зробити).

Як я тепер робитиму:

• мінімум нічних виходів, лише за крайньої потреби;
• навіть на маркованих маршрутах треба зв'язуватись і не довіряти маркерам, натоптаним стежкам; не треба зважати на те, шо так робили "сотні людей до нас";
• кілька льодобурів, репшнур, хоча б один жумар повинні висіти напоготові;
• має бути запасний ліхтарик;
• рації - у першого і останнього (докричатись вкрай важко);
• кішки і льодоруб - як мінімум з собою, якщо не на собі; льодоруб - або надійно пристібнутий до наплічника, або на самостраховці;
• GPS - пристібнутий до одягу або наплічника (не на шиї!).

Ще одна цікава деталь, з категорії "що було б, якби..." В акліматизаційний день, коли залишали під валуном заброску, була ідея тут же й стати на бівак. Лінь було повертатись на метео (десь година ходу), та й висота тут 4100, тож з точки зору правильної акліматизації таке рішення теж було би логічним. Так от. Якшо робите шось таке, то тричі переконайтесь в безпечності місця і у відсутності поряд тріщин. І в туалет вночі треба ходити вкрай обережно, аби не сходити в тріщину... Серйозно, аби ми поставили там намет ДО мого падіння, то фіг би хто задумався над проблемою тріщин. Тут же безпечно, маркери поряд, навіть стежка кимсь натоптана, ага... В негоду або в темряві відійти на 5 метрів до вітру і полетіти в невідомому напрямку - дуже просто. І фіг хто знайде, фіг хто почує. Особливо як замете снігом.

Будьте уважні, не повторюйте наших помилок.

Все це я написав майже через два тижні після самого падіння. І зараз себе ловлю на такій думці: все, що тоді трапилось - само по собі не є чимсь аж надто страшним. Воно на поверхні, розбір польотів проведено, висновки зроблено (сподіваюсь, правильні). Куди страшніше наступне.

Якби я тоді пройшов ті злощасні 10 метрів до каменя із спорягою, ми би спокійно зв'язались і, можливо, навіть сходили би на вершину. Принаймні, спробу точно зробили би, адже на той момент погода ще була нормальною, тож мінімум до плато дійшли би. І якби так сталось, то ми були би глибоко переконані в тому, що все робили абсолютно логічно і правильно. Але, як показала практика, ми ніфіга не були праві і накосячили дуже серйозно. І от у мене питання - а скільки ще у нас от таких кривих вчинків, про які ми навіть не підозрюємо?

Щодо всього іншого. В перший день від Степанцмінди перейшли до перевалу Саберце, там заночували.

Стоянка на Саберце

В другий день - за чотири години вийшли на метео. Йшлось вкрай важко. По-перше, рюк якийсь невимовний був. По-друге, було спекотно і особисто я весь час дуже сильно хотів пити. По-третє, мабуть, акліматизація. Ввечері від метео піднялись трохи вище, на 3900, до каплички - аби швидше призвичаїтись до висоти. Посиділи там трохи, і назад в метеостанцію.

Вид з метеостанції

Підйом до каплички на 3900

Маршрут 3Б "в лоб"

Третій день - акліматизаційний вихід на 4500, про нього я вже трохи розповів. Якби знали, що далі погода погіршиться, вийшли би в цей день на пару годин раніше і спробували б одразу сходити на вершину. Хоч і без потрібної акліматизації, але шанси були б непогані. Однак погода всі ці дні була чудова, і на завтра прогноз також був добрим. Тому ми не форсували події, а вирішили зробити все по науці і виходити на вершину з належною акліматизацією.
Лише після того, як повернулись із плато, небо на пару годин затягло, подув вітер і випав якийсь сантиметр снігу. Втім, до вечора знову розвиднілось.

Підйом на плато, на задньому плані - метео


Підйом на плато. Погода дзвенить! В лютому на 4000 м - в термусі, на хвилинку))

А це вже вечірні фото. Хоч погода дещо зіпсувалась, а проте світло було просто шикарне і краса довкола - не передати ні словами, ні фотоапаратом...

Особисто мою увагу найбільше притягував масив Чаухі

На четвертий день вранці було чисте небо - прогноз ніби-то справджувався. Стартували о 4:15. За годину я впав в тріщину, ще за годину вибрався з неї. Коли виліз, погода явно почала погіршуватись: зі сторони плато щось тягло, і покращення видно не було. Якби GPS-навігатор не полетів у тріщину, ми би спробували навіть в умовах погіршення погоди. А без нього не ризикнули. Більше шансів піднятись не було: ввечері вітер вже був скаженим, почався сильний снігопад і за ніч випало майже півметра снігу. Прогноз погоди на найближчі два дні був невтішним, тож нам нічого не залишалось, окрім спускатись вниз.

Це ми і зробили на п'ятий день. Трохи поблукавши в тумані без GPS, все ж зорієнтувались і вийшли за пару годин на перевал, а там уже і до Казбегі недалеко. Крестовий перевал виявився закритим з-за негоди, тож ми вимушені були ще на ніч залишитись тут. В Тбілісі потрапили аж ввечері наступного дня: до обіду перевал все ще залишався закритим.
От такі пригоди.