Аладаглар

Я не умер в эту ночь, я дожил до рассвета. На улице светало, и вот-вот должно было взойти солнце. Но взойти ему предстояло в зимнем смоге серого туманного утра.

Норман Мейлер, "Американская мечта" 

Мабуть, у переважної більшості людей Туреччина асоціюється з морем, "all-inclusive", Стамбулом і теплом. У скелелазів цей ряд можна продовжити ще великою кількістю скельних масивів, доступних для лазіння мало не круглий рік. Найпопулярніші - Геюкбаїрі та Олімпос-Чіралі. У туристів є Лікійський шлях. А це знов таки тепло, Середземне море, фрукти, красиві бухти і трохи гір. Але що ми знаємо про турецький альпінізм? А про зимовий турецький альпінізм?

За останнє десятиліття серед наших гірських туристів став популярним такий район, як Аладаглар. Його основна привабливість полягає в тому, що сезон, в порівнянні з іншими великими гірськими масивами, дещо зміщений і сюди можна приїздити вже на травневі. Технічна складність району дуже серйозна, висота теж не "дитяча", добиратись доволі зручно, до того ж після походу чи сходжень можна ще зависнути на Середземному морі (пару годин їзди, в цей час там вже доволі тепло). Ідеально на травневі.

Всю цю інформацію без проблем можна знайти за допомогою Google, на травневі українських туристів там вже було чимало і звіти є. Однак нам до травневих свят чекати не хотілось, натомість конче необхідно було щось вигадати на новорічно-різдвяний період. Бюджетно, цікаво і не Карпати. Прогноз погоди mountain-forecast.com давав приблизно такий:

Отакий all-inclusive на 3000 м))

Один наш друг сказав, що "всі нормальні люди їдуть в Туреччину грітись, але нам вдалось зламати систему". Насправді, ми самі ше не уявляли, наскільки там буде холодно.

Планували виїзд наступним чином. Спершу хотілось пройти похід-трекінг днів на 5-6, роздивитись що до чого, ознайомитись з районом. Після цього, якщо все пройшло би добре, спробувати сходження на Демірказик, одну з найвищих вершин району, по класиці 3А (східний гребінь). Якшо коротко, то в результаті вийшло так:

•         заїхали, на наступний день вийшли на трекінг в долину Емлі;
•         спробували піднятись вище, нас здуло вітром, ми втекли;
•         два дні перечікували негоду;
•         підійшли під Демірказик в ущелину Нарпуз;
•         піднялись на вершину, на спуску нас здуло вітром і поморозило, ми втекли;
•         спілкування зі страховою, короткий візит в турецьку больнічку, переліт додому.

Тепер трохи подробиць.

Заїзд. "Вы где остановились? - Я? В Нигде"

(майже класик)

Район для нас абсолютно незнайомий, тож доводилось перестраховуватись на кожному кроці. Наприклад, з газом. Оскільки ми не були впевнені, чи вийде його придбати на місці, то вирішили зробити це ще в Анкарі. Провели ніч в аеропорту, після чого автобусом №442 "Esenboga - ASTI" добрались до автовокзалу ASTI (10 лір, 3$, півтори години; поки були в горах курс ліри впав не гірше нашої гривні і вартість проїзду на зворотному шляху підвищилась вже до 11 лір). Звідси їдуть маршрутки в напрямку Адани та міста з чудовою назвою Нігде (а нам саме туди; хоча, заради справедливості, турецькою назва звучить якось типу «Нійде»), а поряд знаходиться великий торговий центр «Armada», де ми і розраховували придбати газ. О 8:30 були на автовокзалі ASTI, дізнались розклад автобусів в Нігде – найближчий о 10:30, квиток коштує 35 лір. ТЦ «Armada» починає працювати з 10:00, тож ми мали півгодини, аби швиденько знайти газ і встигнути на рейс. Що ми і зробили, залишивши баули прямо в касі (!) і збігавши туди-назад. Газ – близько 8$/балон 500г.

Далі були 5 годин в комфортному автобусі з вайфаєм, розетками 220В, гарячими напоями, водою та випічкою. Уже в Нігде обміняли валюту (в аеропорту не раджу це робити: курс ніби той же, але беруть 4% комісії), переїхали з міжміського автовокзалу на «сільський» і поїхали маршруткою Nigde - Camardi до сіл Чукурбаг-Марті (Cukurbag-Marti, вони знаходяться дуже близько один до одного, тож сприймаються як одне ціле). Вже в селі сталась невелика оказія, ми не змогли знайти кемпінг, в якому планували зупинитись. З англійською тут у всіх дуже погано. У нас, ясна річ, дуже погано з турецькою, тож допомогти нам ніхто не зміг. Втім, зупинились у іншому місці і абсолютно не пошкодували про це.

Вечеря з турецькими туристами і Хасаном (справа)

«Oz Safak» - так називається наш пансіонат. По суті, мотель, але оскільки на трасі Nigde-Camardi Yolu рух автотранспорту не дуже жвавий, ми якогось дискомфорту від шуму не відчували. Господар, Hasan Safak, виявився дуже ввічливою і практично безвідмовною людиною. Майже будь-яка наша забаганка (ну, звісно в межах розумного) виконувалась в найкоротший термін. Завезти нас в магазин? «Но проблем». Дров підкинути в пічку? «Но проблем». Зустріти нас на авто після спуску в інше село з Демірказика? Через 10 хвилин Хасан на місці. До речі, на «Ниві». Сказав, що «вері гуд кар фор зе маунтейнс». Отак. До того ж періодично підгодовував нас всякими смаколиками – то мандаринами-яблуками, то якимсь надзвичайно смачним турецьким рагу, а то і пляшку каппадокійського сухого були втрьох розчавили. Коротше кажучи, з житлом нам майже як і завжди пощастило. І незважаючи навіть на відсутність гарячого душу я би рекомендував залишатись саме у Хасана. По-перше, я думаю, що найближчим часом він цей недолік усуне. А по-друге, повірте, знайти в чужій країні людину, яка допоможе порішати 99% побутових питань і при цьому залишатиметься майже непомітною – безцінно. Плюс у нього можна замовити газ, в той час як в Aladaglar Camping Bungalow - ні. А помитись можна і нагрівши воду в чайнику:)

Перший вихід і тактичний відступ

Переночувавши одну ніч і залишивши у Хасана все непотрібне для трекінгу спорядження, вирушили в напрямку долини Емлі (Emli Vadasi). По дорозі таки надибали кемпінг, до якого не дійшли вчора. Він був майже на виході з села, десь 2 км від «OzSafak Pansion». Теж нічогеньке місце, явно заточене під клаймерів та іншу активну публіку, ну але вже лишаємось у Хасана. До того ж, Aladaglar Camping Bungalow дещо дорожче – у Хасана доба 40 лір, тут від 50 плюс 20 лір за прибирання при від’їзді. Але з душем. Але дорожче. Потеревенили з хазяїном, він також альпініст. Сказав, що снігу дуже багато. Ну, ми зі снігоступами. Про маршрут на Демірказик нічого конкретного не сказав, адже там останнім часом ніхто не був. Лише висунув припущення, що може бути багато снігу на гребені і тоді є можливість затропити на вершину без використання якорів та закладних. В усякому разі, колись давно, при такій же сніжній зимі, у когось такий фокус пройшов. Побачимо, як воно насправді.

Снігоступи одягли одразу після виходу з села. Навіть тут снігу відверто дофіга, що ж там наверху? За 3,5-4 години дійшли до літнього кемпінгу, вирішили тут і ночувати: погода трохи погіршувалась, тож зайшли в будівлю, що влітку слугує душем (власне, там далі і туалети є, але ж я не скажу, шо ми під ватерклозетом облаштувались, еге ж?).

От така "вписка"))

На вході великий «передбанник», в ньому і вирішили ночувати. Найголовніше – з одного з кранів текла вода. Ну і намет не довелось ставити.

Погода, як я вже говорив, мала тенденцію до відвертого погіршення і прогноз на наступні дні був не дуже добрий. Зловити таку халепу взимку на 3000+ ми не хотіли, тож вирішили радіально сходити на вершину Алача (як її тільки не називають – Alaga, Lorut, Lidut…) і озирнутись довкола. Реально вдалось дійти лише до перевала, з якого починається гребінь вершини: снігу було дійсно багато і навіть в снігоступах ішлось не дуже швидко. До того ж весь час долиною дув сильний вітер, прямо в обличчя. Не дуже приємно. Видимості майже не було аж до самого перевалу, лише за кількасот метрів до нього вітер став просто вітром, а не сніговою завірюхою. На перевалі були о 3-й, за нашими оцінками до вершини – не менше години (та й то залежно від глибини снігу на гребені). Темніє о 6-й. Іншим разом сходимо. 

Проти вітру

На перевалі на диво тихо. Фото з категорії "нафіга ото туди пертись в такий холод"

Зліва перед нами - лише передвершина, сама вершина значно далі справа, на фото виглядає нижчою, хоча це не так. Оцінивши ситуацію, повернули вниз

Спустились вниз о 5-й. Заїбались до нестями, снігу в долину за день надуло ще більше. Турбувало лише одне питання: як ми бля сюди піднялись, якшо на спускові такий треш? Повечеряли і завалились спати. А, мало не забув. Вранці був веселий епізод. Коли ми вийшли з «душа», залишивши в приміщенні всі свої пожитки, двері ненароком захлопнулись на замок. Добре, що одне вікно в жіночій частині душової було відкрито. Довелось залазити і відчиняти двері зсередини, затримавшись таким чином на зайві півгодини. Зато тепер я можу сказати, що лазив в жіночу душову через вікно:)

Долина Емлі ввечері

Переночували і… офігіли. Прокинулись, а всередині все в снігу. Вітер дув такої сили, що надував нам всередину сніжну крошку навіть через найменші щілини, а особливо багато – через стелю. На вулицю краще було не висовуватись, але ж і жити в душовій якось теж не дуже. Ми вирішили, що на цьому наш запланований трекінг закінчився, толком навіть не почавшись. Заторчати за такої погоди десь нагорі, по пояс в снігу і з 20+ кг баулами - не цього разу. Тому вирішили тікати і чекати погодного вікна для сходження на Демірказик. 
Залишалося тільки «рвать когті» в напрямку села, і якнайскоріше. Шо ми і зробили. Благо більшу частину дороги вітер дув в спину. Але шо це був за вітер… В мене іноді складалось враження, шо мене разом із не самим маленьким рюкзаком брали попід лікті двоє якихсь боксерів-супертяжів і несли, несли, несли… Пару раз в мене відстібався снігоступ, прилагодити його назад на такому вітрі - ше та пригода була. Обертатись назад не було сенсу, адже в обличчя миттєво прилітала пачка снігового пилу. Боляче і неприємно. Так шо тільки вперед. Себто, назад, до Хасана.

На відео - погодка під час спуска

За півкілометра від нашого кемпінгу надибали табір турецьких туристів. Вони збирались пересиджувати негоду, попутно здивувавшись, що ми за таких умов не боїмося йти. Трохи боїмося, блін, але за такої погоди хіба ото "рвать когті" і залишається)) Краще ніж в наметі, принаймні. Цікаво, як у них зараз справи, враховуючи той факт, шо розпогодилось лиш ввечері наступного дня?

Фото з підходу, коли погода ще була норм. Як видно, перед хребтом досить велика рівна площина. Під час нашого тактичного відступу абсолютно все це було в сніговій завірюсі, вітер  не слабший, аніж в ущелині. Відчули себе реальними полярниками - все біле, видимість 10 метрів, вітер скажений, рельєф рівний... хіба колія дороги під ногами вгадується, єдиний орієнтир.

А найцікавіше те, що вітер абсолютно не ставав слабшим при спуску. Трохи стих він лише тоді, коли ми заглибились на пару сотень метрів в село, та й то перекинуті сміттєві баки ясно говорили про те, що пориви тут також бувають ого-го. 

В кемпінгу Aladaglar Camping Bungalow

В селі виявилось, що ми нормально так намокли: температура-то близька до нуля, і при такому вітрі зі снігом все налипає на одязі і рано чи пізно не витримує будь-яка мембрана. Тож трохи погрілись і підсохли у Aladaglar Camping Bungalow, випивши чаю та потеревенивши із власником. Тільки після цього наважились знову вийти на вулицю та проскочити 2 км до Хасана.

Електрики в усьому селі не було, але то не дивно з таким вітром. Тож пили вино з Хасаном. О сьомій вечора лишень ввімкнули світло. В це важко повірити, але наступного дня погода була ще гірше – вітер дме, сніг валить, з дому виходити ну ніяк не хочеться. У нас не було вибору, окрім як знову відсиджуватись. І знову не було весь день електрики. Лише навечір все трохи заспокоїлось і прояснилось.

Демірказик: сходження і порятунок

Демірказик з вікна пансіонату

А от на наступний день планувалось покращення. І не просто покращення, а майже цілий день гарної погоди, та й на подальші дні наче норм! Тож ми спакували рюкзаки для підходу під Демірказик в ущелину Нарпуз. 
Шкода, що ми ніяк не могли в такий день йти безпосередньо на сходження, адже у нас не було можливості зробити підхід раніше – навіть якщо й увійшли би до долини Нарпуз, то однозначно намокли би за тих складних погодних умов. Тому доводилось в такий ясний день іти лише на підхід і ловити погодне вікно, сподіваючись, що в подальшому ситуація не погіршиться. Принаймні, прогноз був досить оптимістичним, за винятком однієї деталі. Але по порядку.

Підхід від села до початку ущелини – дуже живописний. Шлях іде по своєрідному підвищенню, плато. Між цим плато і власне стіною хребта Аладаглар – долина річки. З-за цього, коли йти по плато, хребет виглядає особливо велично – ви дивитесь на нього не знизу вверх, задерши голову, а так би мовити фейс-ту-фейс. Дійсно вражає і виглядає стіною. Але є одне алеJ Долину цю треба якось перейти. Ми не знали короткого шляху, тож спершу поблукали, виходячи на видиму дорогу, а потім довго обходили нею аж бозна-де. На зворотному шляху знайшли вузенький каньйон, шлях через який коротше на годину-півтори. Але перший раз ми пішли в обхід. З іншого боку, погода була чудова, тож ми змогли сповна насолодитись краєвидами. В момент нашого входу в долину Нарпуз в мене навіть з’явилось якесь дивне відчуття, що Гора пустить і все буде гут… Але на практиці моя інтуїція вийшла вельми паршивою штукою.

Підхід від Чукурбага через плато

Скелі Аладаглара

Ми спустились вниз, а потім увійшли в ущелину довгим обхідним шляхом, по дорозі. На фото я позначив значно коротший варіант.

Між тим, ландшафти були дійсно захоплюючі. Якщо до перетину нами долини перед ущелиною сонця не було і Аладаглар був монохромний та суворий, то при вході в Нарпуз воно вийшло з-за хмар і додало фантастичних барв скелям. Все одразу стало коричнево-червоно-жовтим, картина чимось мені нагадала навіть марсіанські пейзажі Казбека. Ну і небесний ультрамарин – фантастика!

Типовий Аладаглар

Далі – цікавіше. Ущелина, на початку дуже простора і відкрита, вже за якийсь кілометр стає крутішою і звужується до десятиметрового каньйону. Тиша і десятки, а то і сотні метрів кам’яних стін над нами… Наприкінці Нарпуз знову розширюється до сніжного цирку, з якого йдуть виходи на 4 перевали. Нам – наліво, але вже завтра, бо засвітло не встигаємо вийти на «стартовий» перевал - надто багато часу витратили на обхідну дорогу. Відверто кажучи, не дуже то і хотілось тропити той кулуар з нашими баулами, тож ми не сильно засмутились. Як би там не було, а наразі погода шепоче, ані поруху вітру, та ще й майже повний місяць освітлює всю ту красу. Щоправда й до біса холодно, ну але то вже таке. Схоже, завтра таки на вершину.

Долина різко звужується...

...аж до такої ширини. Метрів 10 в найвужчому місці. І тихо-тихо. Місце Сили))

Вихід на плато, на якому ми зрештою заночували і з якого починається підйом на перевал Демірказик Східний. З перевалу, в свою чергу, починається normal route on Demirkazik. Хтось його класифікував як 3А і загалом був близький до істини. Взимку може навіть трохи складніше, з-за підходу.

Просто один зимовий вечір на 3000+. Холодно.

Встали о четвертій. Трохи довше збирались, аніж планували, вийшли о 7-й. Світати потроху почало десь о 7:30, ми в цей час якраз зайшли в кулуар, що виводить на перевал. Погода, до речі, дещо погіршилась, але цілком нормальна для сходження – трохи дує (не сильно), трохи хмар (небагато). Прогноз же був таким, що вранці та вдень все ОК, а от ввечері і особливо вночі погіршення. Треба було все робити швидко і, гадаю, в нас це вийшло. На перевалі були рівно о 9-й і почали рух безпосередньо маршрутом. Взяли з собою дофіга заліза - камалоти, якоря, молотки, адже описів маршрута мали не так багато. Описів зимових сходжень взагалі не знайшли. Реально обійшлись парою петель. Весь маршрут пробитий, 60 м мотузки від станції до станції нам лише одного разу не вистачило, та й то я підозрюю ми просто десь не помітили шлямбур (зробили станцію через петлю на каменюці).

"Наш" гребінь. Як видно, вітер здув весь сніг, який можна було здути. Тож навіть льодоруби залишили внизу.

Технічну частину маршруту Стас весь час йшов першим, я другим. Логіка проста – сезон 2016 року в мене випав, востаннє я лазив щось більш-менш серйозне першим аж у вересні 2015-го в Ала-Арчі. Стас же в цьому році був і в Словаччині, і в Ушгулі, тож в нього руки-ноги явно мали би менше дрижати. Тому така послідовність руху була не просто найбільш адекватною, але і нікого не ображала. Я навіть не став знімати пуховочку, готуючись до вахти на станціях:)

Характерне фото з маршруту. Плюс-мінус весь він десь такої крутизни

Власне, сам маршрут видався неважким (принаймні, мені з верхньою страховкою лізлось жвавоJ). В основному це 45-градусна (іноді трохи крутіше, іноді – пологіше) плита з достатньою кількістю зачепів. Лізеться все спокійно. Снігу майже не було, сильний вітер все здув. Станції, як я вже говорив, на шлямбурах і крюках, весь маршрут добре пробитий, петлі виглядають новими. Єдиний момент, коли я побачив у Стаса ускладнення – здається, 6-а мотузка. Але і там довго не затримались, я ж вирішив про всяк випадок прожумарити цю ділянку, аби не гальмувати сходження. Зрештою, після 7-ї здається мотузки вийшли на передвершинний гострий гребінь і о 12:40 за місцевим часом вже фоткались на вершині. Стас сказав, що «половину справи зробили», але якби воно так було насправді…

Вершинний гребінь

Вершина, 12:40. Через півгодини почнеться жесть

У обох нас склалось синхронне враження, що на вершині хтось перемкнув рівень складності сходження з «нормал» на «хардкор». Погода змінилась дуже різко і явно раніше, аніж обіцяв прогноз, а обіцяв він основну частину трешу вночі. Думаю, нам би вистачило години дві, аби спуститись на перевал і ще хвилин 30-40 до намету. Але у нас цього часу вже не було. Реально все почалось десь о першій годині дня. Спершу подув вітер. Скоро він придув хмари і сніг. Останній був дуже дрібним та заліплював собою все на світі, особливо очі. Задувало знизу вгору, тож щойно ти намагався глянути, куди ж блін спускатись, тут же отримував в портрет пачку снігу. Окуляри при такому не рятували, бо в них було надто темно плюс їх також заліплювало цією дрібною густою крупою. Для повноти картини вітер регулярно захлестував мотузку і після дюльфера просмикнути її було нереально. Двічі довелось підніматись вгору і розплутувати мотузку.

Сходження вже давно перестало бути нудним і справа набувала дійсно серйозних обертів. На горизонті замаячила перспектива не встигнути вийти на перевал до настання темряви. А це при такій погоді, даруйте, піздец в самому паршивому сенсі слова. Ми це розуміли, тож вирішили, що час зараз важливіше, тим паче нормально дюльферяти все одно не виходило. Розв’язались і почали спуск з одночасним рухом без страховки. Описати всі перипетії спуску зараз вже важкувато, бо діяв на автоматі… Можу лиш сказати, що межа тоді була вже десь близько. Було холодно, нічого не видно і дуло просто неймовірно сильно. Не знаю точно, чи можна опиратись на ці цифри, але mountain-forecast.com на ніч давав прогноз швидкості вітру близько 80 км/год.
Сяк-так орієнтувались по турах і станційних шлямбурах, коли вдавалось їх розгледіти (видимість була метрів 10), а крайній рятівний ривок вдалось здійснити тоді, коли під нами роздуло на сотню метрів і ми побачили власні сліди на снігу і змогли оцінити оптимальний напрямок до них. На щастя, під час спуску ніхто з нас не схибив і, незважаючи на пару блукань у сніговій завірюсі, все ж таки із завданням мінімум ми впорались і вийшли на перевал по світлому. Тут вже принаймні зриву не станеться. Далі – легше? Фіг-вам.

Доки спустились кулуаром, остаточно стемніло. В долину вийшли в цілковитій темряві і в завірюсі. Вітер і снігопад тільки посилювалися, тож орієнтування на плато було веселим – щойно хоч трохи роздувало, ми намагались щось розгледіти і задати своєму руху правильного напрямку. Зрештою, таки вийшли до намету, він у нас стояв біля велетенського каменю. В передчутті теплого спальника і близького порятунку ми підійшли до нього. Верхній тент лопнув в місці контакту з поперечною дугою, всередину намело снігу. Лише 20 см дірка, і всередині в снігові було все – спальники, рюкзаки, одяг, продукти… Все! Для повного щастя, у Стаса вивалився шматок зуба. Я людина не забобонна, але в той момент подумав, що цей дивний вечір ніколи не закінчиться.

Ніг я не відчував приблизно із середини спуска. Стас, підозрюю, десь так само. І якщо лівою я принаймні міг ворушити, то з правою все було набагато сумніше. Черевик і його шнуровка задубіли на морозі і міцно стискали ступню. Зупинитись і ослабити шнуровку, а тим паче відігріти ногу, було ніде, всюди дуло. Та й, чесно кажучи, я в процесі такого екстремального спуску якось не дуже думав, що там з ногою - не зламана і може ходити, значить норм. У Стаса ж були збиті великі пальці на обох ногах, що само по собі болюче, а на сильному морозі ще й додатково небезпечно з-за можливого обмороження. Поки ми хоч якось привели до ладу намет, аби в ньому можна було пересидіти, пройшло ще пару годин. Весь цей час ноги були в глибокому снігу, тож краще їм від цього точно не стало. Зрештою, таки позалазили до спальників. Коли знімав черевик з правої ноги, відчуття були такі, наче знімаю його з протеза - тобто, ніяких відчуттів. Мізинець був збитий, весь в крові і, схоже, підморожений. Інші пальці також не відчувались, але виглядали краще. Ноги засунув у пухові рукавиці, так і заснув. Важко повірити, але цей день, схоже, все таки закінчився.

Вранці. Підпис "як з хреста зняті" був би влучним))

Ніч також була веселою – вітер, задування всередину снігу через щілини, холод. Але завдяки страшенній втомі поспати все одно вдалось. Сніг товстим шаром налипав на внутрішньому тенті, і я крізь коматоз чув, що Стас намагався героїчно із цим боротись, струшуючи сніг. В мене ж не було сил висунути носа зі спальника. Ближче до ранку все це щастя почало танути і крапати на нас. Хоч як його не струшували, але марно, все одно всередині намету йшов дощ. Незважаючи на це, відлежувались досить довго, та й сенсу рипатись особливо не було - за бортом все ще дуло. Вирішили чекати, доки розпогодиться (а за прогнозом мало би), аж тоді щось думати. Я спершу взагалі був проти кудись іти, бо мізинець розпух і ступня важко влазила в бот (хоча в цілому відігрілась і стала краще). Але ж і сидіти тут не хотілось, до того ж прояснилось і потеплішало. (До речі, також раніше, аніж обіцяв прогноз - замість післяобіду, покращення настало вже десь о 9-й ранку. Тобто вийшов в цілому правильний прогноз погоди, але зміщений на півдня.) Стас був однозначно за те щоб "рвать когті". Із двох зол – сидіти на місці, намагаючись відігрітись і хоч трохи просушитись, або ж взути на і без того хвору ногу холодний бот (щоправда, його вдалось трохи прогріти) – я вибрав другий варіант. Не знаю, чи правильно, але ми все таки зібрались і пішли вниз.
Ще одне цікаве питання - чи було би краще, якби ми під час підходу все таки напнулись і ввалили би до перевалу? Мабуть, так. Адже в такому разі ми зекономили би години півтори-дві на підхід зранку і ще годину на спуск з перевалу до намету. З великою імовірністю, цього би нам вистачило, аби не зловити негоду на гребені. З іншої сторони, на перевалі дуло все ж сильніше, ніж на плато, і хто знає, чим би воно закінчилось - може би ми залишились взагалі без даху над головою в таку веселу ніч, яка була після сходження.

Погода в день спуска. З одного боку, наче вчора нічого і не було. З іншого, по фото можна принаймні приблизно оцінити, скільки намело снігу. Спершу намет стояв на рівній площині. Ми побудували десь півметровий захист навколо нього, якраз до його рівня виріс і сніговий покрив - видно, що зараз намет в добрячому заглибленні.

Вирішили спускатись в с. Демірказик замість Чукурбага. Так було ближче до цивілізації і весь час по дорозі, натомість в Чукурбаг шлях трохи більш заплутаний (ну хоча би тому, що треба було подолати вищезгадану долину, а це немаленький спуск та підйом; для наших ніг – катастрофа). Акурат з настанням темряви вийшли в село, всього спуск зайняв близько 5 годин. Внизу ми надибали комплекс Турецької федерації альпінізму. Можна було лишитись і у них, але ж всі наші речі були у Хасана. Тож ми подзвонили йому і вже за 10 хвилин він забрав нас на своїй Ниві. Ми врятувались! Тільки в будинку привітали одне одного з Горою і порятунком.

Назад знайшли коротший шлях для виходу з долини. Вузенький і в міру крутий каньйон економить години півтори часу.

В черговий раз "рвьом когті" і паралельно ніжимось на сонечку. Після вчорашніх пригод - справжній кайф.

Попереду було відігрівання, виснажливе спілкування зі страховою, візит в турецьку клініку і, зрештою, непростий і такий довгоочікуваний трансфер додому. Прямо з трапу літака поїхали вже в українську лікарню. Хотілося би подякувати всім нашим небайдужим друзям, хто відгукнувся і допоміг з пошуками спеціаліста по обмороженням – це було дійсно дуже важливо. Наразі з ногами та пальцями у нас обох вже майже все ОК, а про спілкування зі страховою і відвідини турецької клініки я ще обов’язково напишу в майбутньому, це окремі і досить сильні враження.

В цілому Аладаглар однозначно сподобався. Також не перестаю дивуватись турецькій гостинності та їх готовності прийти на допомогу. Не знаю, як в Туреччині жити, але бути гостем - дуже комфортно, незважаючи навіть на труднощі з перекладом. Прикладів лояльного ставлення людей до туристів - вагон з маленьким візочком. На вокзалі в Нігде хлопець хвилин 10 малював мені цілу схему центрального района міста з позначеннями, де можна обміняти валюту, а де пересісти на автобус до Чукурбага. Водій таксі, з яким ми добирались назад від Чукурбага до Нігде, завів нас в місцеве кафе і пригостив смачнющим і велетенським кебабом. Про Хасана і його допомогу я вже писав вище. В касах автостанцій завжди можна залишити баули (а то й самому зайти до середини погрітись, там тепліше аніж в автостанції, ше й чаю принесуть). В торговий центр "Armada" ми прийшли за 40 хвилин до його відкриття і, тим не менше, охорона нас пустила до середини, аби ми не чекали надворі. Список можна продовжити. Враження від турків приблизно таке: кожен з них в будь-якій ситуації думає - "а чим я ще можу допомогти?" І допомагає. Дуже круто. Треба й собі взяти за звичку. Що повеселило: пару разів, коли турки намагалися вгадати звідки ми і помилково називали сусідню країну, ми їх поправляли і вони одразу ж вибачались. Розуміють різницю.
Сам же Аладаглар виявився дійсно різноманітним, красивим та цікавим гірським масивом. З жорстким характером. Шкода, що погода не дозволила нам познайомитись із ним трохи ближче, ну але це вже мало від нас залежало. Принаймні Демірказик ми сходили, хоч і з відверто адреналіновими пригодами. Дякуємо йому й на тому, що відпустив!

Аладаглар і Демірказик (найвищий на фото). Вечірній вид з однойменного села.

P. S. Також окрема подяка і вибачення моїй дружині, яка чекала і терпіла весь цей бєспрєдєл)) На жаль, цього разу трохи не вбереглися, хоча тут з якої сторони подивитись - реально все могло бути значно гірше, аби ми на спуску почали тупити чи панікувати. Так шо хвост пістолєтом))

P. P. S. Неймовірні фото, як завжди, справа рук Стаса. Значно більше тут. Якшо ще не бачили - обов'язково дивіться, не пошкодуєте!))