Run'n'Climb: Сванетія. Вересень 2018. Перевали Гуль, Башиль, Семи

Сцена №1. Перше спільне тренування перед виїздом.

- Момент істини. Якшо я зараз згадаю, як в'яжеться булінь, то й все інше значить не забув.

Давно не був в горах. Нє, в Горах. У великих. Карпати нє в счьот. А тут зірки склались, все нарешті зійшлось, одні правильні люди захотіли того ж, шо і я (чи то я захотів того ж, шо й вони? ай, неважливо), а інші правильні люди допомогли.

Сцена №2. Хм, не сцена, а переписка:

А: - Дивись, в мене цей маршрут вже пару років як лежить, наче купу інформації зібрав по ньому. Красивий, логічний, без об'єктивно небезпечної єрунди. Льодовики-перевали-гребені. Все просто. Ну, підходи-обходи льодовиків трохи напряжні. Але я розумію, шо наш рівень наразі дещо сумнівний, тож пропонуй свої варіанти, а цей відкладемо до кращих часів...

С: - Та хз, район реально правильний, маршрут наче норм, і нас там ще не було... Але він (маршрут) якось з незрозумілих причин починається з найвищої частини. І піздєц приходить одразу, без розкачки. А що як реверсом його? Так і свої сили перевіримо поступово, і у випадку якихсь проблем - тут же здрейфимо.

Я: - О_о. Реверс. Ти геній планування. Мій рюк вже спаковано.

Заїзд/заброска

Маршрутка Зугдіді-Местіа

31.08.2018

Сцена №3. Маршрутка Зугдіді - Местіа.

Дійові особи: нас троє, пара переляканих німців, дві "с-трудом-російськомовні" грузинки, один водій-камікадзе, гірська дорога.
- Друзі, це ситуація, яку ми змінити не можемо. Її треба прийняти такою, як вона є. Тут так водять. Треба розслабитись, вистачить з нас переляканих німців.

Справді, діватись нікуди. Вирішуємо бахнути вина вже під час зупинки на перекус. Ну і з собою взяти трохи. Шо характерно, водій теж рішив розслабитись і бахнути пива. Німці дивляться на цей піздєц і охуївають. Ми, чесно кажучи, теж.

Німці: - Хей мен, пліз аск драйвер то драйв літл біт мор слоулі.

Ми: - Це не має сенсу. Випийте вина з нами, стане легше. Джорджіан драйверс ар зе бест драйверс ін зе ворлд. Зей ноу вот зей ар дуінг, но ето нє точно. Донт ворі, бі хепі.

Звісно, водієві через напівросійськомовних грузинок передали побажання наших товаришів по нещастю. Хоч і розуміли, що це крик в безодню. Реакція була прогнозованою.

Грузинки: - Ха-ха, та он ШумахЕр! (саме такий наголос!) Не переживайтє, всьо будит харашо!

Спробуйте на хвилинку поринути у сюр ситуації. Двоє німців, яких хто знає як занесло в цей гірський край. Для них така їзда є абсолютною дикістю, і вони говорять про це прямим текстом. Їх біда лише в тому, що вони знають англійську і не знають грузинську чи хоча б російську. Але у місцевих все навпаки. Вони просять водія через перекладачів (себто через нас) їхати "палєгчє". На що їм зі сміхом відповідають, шо за кермом - шумахЕр, нахуй. Німецький гонщик, єслі шо.

Ето Сванетія, дєтка.

Зрештою, німців ми таки напоїли і довезли. Виходячи з маршрутки біля свого кемпінгу, вони, в пориві емоцій і, певно, від радості, що вижили (і від алкоголю, само собою), полізли обніматись і дякувати, наче то ми їх вберегли. Ха!

Доїхали і ми. О 10-й вечора були в Жабеші. Знайшли якесь житло, навалили ще вина і тіки тут зрозуміли, наскільки стомились. Сон.

Саша рятує наші рюкзаки від сванського дощу

01.09

На наступний день заброска в долину Твібер. Відсипались довго, вийшли об 11-й, але часу мало вистачити, аби занести її максимально високо. Правда, по факту все виявилось дещо складніше.

На старті

Раніше до льодовика Твібер вела трекінгова, маркована стежина по правому орографічно борту долини (по лівому відносно напрямку нашого руху). Однак недавно стався обвал і кількасот метрів цієї стежини було поховано під ним. Натомість маємо непрохідний крутий конгломератний схил, на який ліпше не лізти. Про це ми дізнались від зустрічної групи, яку вчора вночі з того схилу знімали рятувальники. Кажуть, добре, що в темряві не бачили, куди залізли, бо пообсирались би точно. Місцеві побачили світло ліхтариків на схилі і вирушили на допомогу.

Як би там не було, а тепер маршрут пролягає спершу по лівому (ор.) борту долини, з переходом на правий. Перехід - через сніжник, за кількасот метрів від прикордонної застави. Вихід на сніжник неочевидний, нас до нього провів прикородонник.

Загалом стежина важка і весь час губиться. Маркування погане. Постійні підйоми-спуски дуже виснажують. Коли, вже дійшовши до місця заброски (ур. Ворота Грузії) ми глянули на висоту і побачили, що набрали лиш 600 метрів, то трохи прифігіли - півдня боротьби, і такий малий підсумковий набір.

В Жабеші вернулись із темрявою (близько 8-ї вечора).

Типові сванські рододендронові хащі. Ці, щоправда, ще невисокі.

Перевали Гулічала і Гуль 1-й

02.09
З самого ранку - переїзд в Мазері. 100 ларі за 30 чи 40 км. Це 1200 грн, єслі шо. Ціни звичайно ахтунг. Але і дорога останні 6-7 км також відсутня. Щоправда, водій молодець, провіз нас настільки далеко, наскільки міг, і однозначно далі, аніж ми собі думали. Ще й в подарунок дав пляшку чачі, шоб не мерзли в горах)

По дорозі оформили пропуск у прикордонників, о 9-й стартували. Дуже спекотно. Часто зупинялись попити води. Маршрут очевидний і з великою кількістю туристів: стежина веде на популярні серед них озера Корульді. Поворот до них - майже одразу за кошем, направо. Нам же прямо, весь час по правому (ор. лівому) борту долини р. Гулічала. В кінці річка закінчується сипухою та сніжником. Звідти вихід на перевал, по сипусі. Фінальний набір - метрів 200, нічого складного. Від перевалу Гулічала треба підніматись вліво вгору по гребеню, метрів 50-70. Там починається траверс схилу і вихід на пер. Гуль 1-й. На перевалі - озеро, багато місць під намети і вражаючий вид на протилежну сторону (відроги Чатина, льодовик Чалааті). Ночівля на перевалі.

Саша і Ушба

Якісь бики і Ушба

Справа вгорі - сідловина перевалу Гулічала

Перевал Гулічала

На перевалі Гулічала

Ще не побиті життям і навіть з усмішками)

Красива вершина над перевалом Гуль

Озеро на перевалі

Льодовик Гуль. На дальньому плані - відроги Чатина та льод. Чалааті, який ще вип'є нашої крові

03.09

Прокинувся я з температурою (невисока - 37,3, але якраз почуваєш себе овочем) і повним носом шмарклів. Діватись нікуди, треба спускатись. Закапав ніс, випив німесил, пішов. Спершу спуск по 30-35 град. конгломератно-осипному схилу (200 м) виходимо на льодовик Гуль. Там зв'язуємось - льодовик хоч і відкритий, але розломів і тріщин багато. Обходячи найбільші з них, йдемо в напрямку правого борту майже в лоб. Виходимо на морену. Розв'язуємось і спускаємось по ній в напрямку "зеленки". Подальший рух мореною не має сенсу, вона впирається в баранячі лоби, обходити їх не зрозуміло як. Розплутуємо льодопад, рухаючись по центральній його частині. Далі - найцікавіше.

Спуск з перевалу на льодовик, по крутому конгломерату

Бодя і Чатин

Панорама перевала Гуль (сідловина справа на фото) та льодовика

Пройшовши льодопад і залишивши баранячі лоби позаду, знову виходимо на правий борт долини. Він являє собою крутий конгломератний схил, траверсувати який дуже стрьомно та виснажливо. Конгломерат крупний і живий - рухаєш камінь, ступаючи на нього, а зверху радісно рухаються ще декілька "чемоданів". Неприємні відчуття. Особливо доставила одна ділянка метрів 50 довжиною і крутизною градусів 35-40, яку прагнулось проскочити особливо швидко, адже над тобою буквально висіли такі "ждуни", шо не хотілось на них навіть дивитись. Проскочили.

Спуск до льодовика. Зверху - той самий очковий
конгломерат і ждуни

Задовбавшись і полоскотавши нерви на конгломераті, вирішили шукати спуск нижче, на льодовик, адже попереду замаячили чергові лоби з незрозумілими перспективами. В результаті вийшли на центральну частину льодовика: досить крутий лід, присипаний тонким шаром каміння. Каміння весело прослизає під ногами, тож кожен з нас покатався на жопі. Кішки би не допомогли, адже товщина шару каміння була більшою, аніж довжина зубів. Далі лід поступово ставав більш пологим, аж поки остаточно не перейшов в конгломерат в самому кінці, перед виходом на туристичну стежину. Там уже натовп туристів, запах цивілізації. Намет поставили трохи в стороні від турмаршруту. Вода - льодовикова, не дуже чиста, але кип'ячена норм. Загалом спуск з перевалу надзвичайно виснажливий і довгий, вийшовши о 9-й прийшли вниз майже о 6-й вечора, задовбались в хлам і позбивали ноги на всіх тих конгломератах. В мене ще й застуда, щоправда, навечір стало трохи легше - чи то від німесилу, чи то від скинутої висоти, чи від усього разом.

Наступний день вирішили зробити "половинкою", тому ввечері допізна сиділи за багаттям.

Одразу за обвалом (руда порода) - туристична стежка і жизнь! А у нас тут ще - боротьба за жизнь і сракопад))

Перевал Башиль

04.09

Вийшли о 12-й, добре виспавшись. Хвилин за 40 дійшли до злиття рік Местіачала та Чалааті. Тут - старт туристичного маршруту, кафе, прикордонний пункт, якесь грандіозне будівництво (гідроелектростанція?). Прикордонникам - пропуск, в кафе - лимонад і хачапурі, ногам - пластир, в ніс - краплі.

Лимонад

Дол. р. Местіачала

Далі по правому (ор. лівому) борту долини р. Местіачала в напрямку притоку Мурквам. Його треба якось перейти. Вирішили одразу йти вище і шукати варіанти там. Знайшли розлив на декілька порівняно невеликих потоків. Так нам порадили одразу двоє туристів. Напевно, це було помилкою: ввечері Мурквам дуже повноводний і переправа небезпечна навіть вище, а от вранці води однозначно менше і, схоже на те, його можна перейти і в місці впадіння в Местіачалу. Ми ж пройшли по поганій стежці близько кілометра вгору з солідним набором, і заночували на березі Муркваму (бівак "на трієчку" - вода не дуже чиста, прохолодно).

Дол. р. Мурквам. Бівак.

05.09

Щойно перейшли Мурквам, сушимось

О 7-й ранку, не поснідавши, швидко зібрали намет і перейшли ріку - води явно менше, жодних проблем. Одразу сніданок.
Подальший рух - траверс трав'яного схилу. Знайшли нормальну стежку, але згодом, як виявилось, вона почала різко забирати вгору. Сходили в розвідку - кінця-краю цьому підйому не видно, а баранячі лоби льодовика Лехзир вже в 500 метрах від нас. Вирішили (певно, також помилково), що стежка йде кудись вгору і спуску не буде, тож вернулись трохи назад і скотились по крутому лісистому схилу вниз. Місцями було очково - схил реально крутий. Нижче - конгломерат "а-ля Ґорґани", крупне каміння, вкрите характерним зеленим лишайником. Після нього - криволісся без стежки і, як наслідок, дев'ятиповерхові матюки. Нарешті, знайшли стежину з турами, яка вивела нас до початку каньйона і до льодовика. Він - епічний. Стіни з льоду висотою з багатоповерхівку, внизу - велетенські брили, що відвалились, і потужна ріка... В таких місцях почуваєш себе піщинкою.

Масштаби... ну, оці от льодові стіночки - десь із 5-поверховий будинок, плюс-мінус. В таких місцях особливо гостро усвідомлюєш брєнность битія.

Лехзирський хрест, панорама з каньйона

Піднявшись над найвужчим місцем каньйона, вирішили робити бівак. 15:00, але, наскільки ми знали, до наступних нормальних ночівель було далеко, і ми явно не встигали туди засвітло. Ночувати на льодовику без чистої води не хотілось. Тут же - тепло, є озеро, комфортні майданчики.

Власне, як виявилось пізніше, сьогодні ми просрали один з трьох резервних днів: планувалось перейти Мурквам сходу, внизу; натомість ми втяглись в боротьбу з ним - підйом, пошук місця для переправи, ночівля в незручному місці, подальший перехід по непростому маршруту з блуканнями і, зрештою, вимушений бівак раніше, аніж треба було.

Ріка Местіачала

06.09

Вранці вихід о 9-й. Рухаємось по правому борту (ор. лівому). На Лехзирському хресті (місце злиття трьох потоків льодовика Лехзир в один) переходимо на ліву (ор. праву) морену, хоча, як видається зі сторони, можна було би йти і центральною частиною. Траверсуємо морену аж до того місця, де льодовик починає виположуватись, і виходимо на лід. Там швидко рухаємось вгору, аж до льодопаду. Краєвиди - епічні. Зліва по ходу - кілька великих водоспадів. Справа - масив Светгара, вкритий льодом. За нами і перед нами - лід, лід, лід...

Зліва водоспад висотою з багатоповерхівку. Фото не передають масштабів, абсолютно. Це треба бачити

Льодовик Лехзир

Обхід льодопаду - з лівої (ор. правої) сторони, по морені. Піднявшись на неї, знайшли чудову стоянку навпроти льодопаду, прямо під масивом Улутау. Вид на 5 балів з 5: грандіозний льодопад, навпроти масив Светгара, далі гора Маріанна, внизу весь льодовик Лехзир. Ну і над цим всім Ушба. Щоправда, вона показувалась з-за хмар лиш епізодично. Взагалі планували піднятись на 200 м вище і стати там. Однак, після розвідки виявилось, що на верхніх стоянках нема води (хоча самі стоянки облаштовані чудово). Чесно кажучи, дивно, що в такому місці її нема. Певно, це сезонно, адже видно, що це місце користується популярністю серед туристів - майданчиків багато. Сміття, на жаль, теж. Але ми не сильно засмутились, адже від нашого бівака сюди йти менше години по гарно протоптаній стежці.

На ніч все затягло.

Обхід льодопаду - зліва

Панорама льодопаду

Початок обходу льодопаду

Один з найкрасивіших біваків на моїй пам'яті

07.09

Не знаю, як ми допустили такий фейл, але сталось те, що сталось. Намет встановили в найнижчому місці, безпосередньо біля озера. І коли вночі зарядила злива, нас, само собою, затопило. Особливо дісталось Саші, з його сторони виникла найбільша калюжа. В результаті - весела ніч, мокрий спальник, перестановка намета під дощем на майданчик вище. О 6-й ранку. Всю ніч рахували секунди між спалахами блискавок і гуркотом грому. Було близько - схоже, вся срань зачепилась за Улутау і фігачила прямо над нами. На ранок трохи розпогодилось, і поки ми з Богданом досипали недоспане вночі, Саша ~~боровся за життя~~ сушив спальник. Каже, шо слово "замерз" недостатньо точно характеризує те, що він насправді відчував в той ранок (адже промок не лише спальник, а і інші теплі речі, в тому числі пуховка). Я хоч і майже не намок, але теж підмерз, ще й продовжував боротьбу з застудою. Одному Богдану, здається, все було пофіг.

Між цим фото та наступним - одна ніч. Тут Саша радіє життю, а от нижче - відігрівається в мокрій пуховці після веселої ніченьки. Не ставте намет так, як на цьому фото. Амінь.

Вирішили в цей день нікуди не йти, бо з мокрим спальником ночувати на Башилі за такої погоди (а вона очевидно стала нестабільною, треба було ловити вікна) було би не дуже розумно. Увесь день спостерігали за регулярними лавинами та обвалами на схилах Светгара. Таким чином, з власної вини всрали ще один резервний день.

Зато види з вікна шикарні

Отак тре було встановити намет одразу. Ну і фото агонь.

08.09

Нарешті, пройшли Башиль. Стартували зі словами "Ну шо, погнали?", і в той же момент Светгар ухнув на прощання лавиною. Вихід на перевал був хоч і трохи затяжним, але нескладним. Після спуску з морени на закритий льодовик (у нас на 2800 був дощ, вище 3000 вже сніг) зв'язались, хоча всі тріщини були досить очевидними. Лише перед самим перевальним цирком дуже великий розлом, який спершу спробували обійти справа, але зрештою пройшли ліворуч. На перевалі зробили перекус, погода почала псуватись.

Піднялись до верхніх стоянок. Відкрився перевал Башиль

Пік, бліать, Профсоюзів. Совітська топономіка іноді зносить свідомість до дідькової матері.

В хмарах - п. Башиль

Спуск - спершу зліва, під баранячими лобами, а іноді, в некрутих місцях, і по них. Накрило остаточно, видимість впала до 20 м, сховались під тент перечекати дощ. Поки розвиднілось, намокли і підмерзли. На щастя, майже одразу вдалось вийти на льодовик. Там знов зв'язались і взяли курс на протилежний борт. Вийшли на баранячі лоби правого борту, піднялись трохи вище них і знайшли дюльферний камінь. Орієнтир - внизу крутий трав'яний кулуар, а лівіше від нього гострий гребінь, схили якого в одну сторону трав'яні, а в іншу - конгломератні. Після 25 метрів дюльфера (мотузки 60 м вистачило з невеликим запасом) спустились цим гребенем. Крутизна - стрьомна)) Треба забирати лівіше, в сторону потоку з льодовика Ірет. Внизу вже повернули направо і пішли вздовж потоку в напрямку долини Твібер.

Льодовик Ірет. Спуск спершу зліва по морені і лобам, а нижче по центральній частині з переходом на правий борт. Звідти дюльфер.

Тут нас чекало одразу кілька несподіванок.

По-перше, перехід на правий борт через язик льодовика Твібер був якщо і можливим, то дуже непростим. А нам спершу треба саме на правий берег, там заброска. Рельєф язика льодовика явно передбачав пару дюльферів, а наразі 6 вечора. Але було і "по-друге", а саме: в долині, нижче, якраз перед місцем впадіння р. Зері в р. Твібер, відносно недавно стався грандіозний обвал. В результаті утворилась своєрідна дамба. Русла Твібера і Асмаші змінились. Тепер перед нами була отака картина:

Сорі за якість, фото робилось в сутінках. Але картина, думаю, зрозуміла

Для порівняння, ситуація 2012 року:

Фото зі звіту Міхаїла Голубєва

Вирішили (як виявилось пізніше, справедливо), що перейти такі ріки не буде надто тяжко. Тому стали на ночівлю якраз перед всім цим розливом, аби вранці спокійно перейти на правий борт і сходити за заброскою.

С.: - Чуваки, а на Ляльвер і Гестолу ми вже скоріш за все не попадаємо...

А.: - Блядь...

В цьому місці ми почали розуміти, шо наші шанси піднятись на Гестолу прямують до нуля, ще й прогноз не радує. Мене така перспектива дуже засмутила, чо уж. Ну але діватись нікуди - жрать лишилось на один раз, алкоголь взагалі закінчився, тож назавтра без варіантів тре йти за заброскою. Далі побачимо.

09.09

Вийшли не дуже рано, десь о дев'ятій. Погода чудова. Всі потоки і справді перейшли без проблем. Щоправда, до моїх шмарклів додались ще й проблеми з коліном... Короче, пацієнт страждав ось уже тиждень, і вилікувати його міг лише коньяк, а він лежав у забросці.

За дві години дійшли до неї, на місці перекусили і пішли назад. Зворотня переправа через р. Зері опівдні вже була значно веселішою і очковішою, ну але якось впорались. Прийшли в табір, помились і випрали речі поки сонячно, а далі до самого вечора пили коньяк і від'їдались.

Перевал Семи

10.09

Типова картина для цього дня

Найважчий день походу. Вийшли о дев'ятій, одразу перейшли ріку Асмаші. Весь день йшли короткими перебіжками, адже зі сторони Жабеші по долині постійно тягнуло хмари, і раз по раз зривався дощ. Його перечікували, періодично ховаючись під тентом. Йдемо - ховаємось, йдемо - ховаємось, і так весь день. Рельєф - спершу відносно рівний трав'янистий берег ріки, з часом хащі стають все вищими і місцями переходять в криволісся. Пізніше вийшли на досить крутий та слизький трав'янисто-осипний схил. Зрештою, залізли у високі, по пояс і вище, хащі, і якийсь кілометр тупо фігачили крізь них напролом. Намокли, адже трава була вся мокрою. Нарешті вибрались на рівний берег ріки, там навіть вдалось трохи підсохнути. Однак вже скоро прижими по лівому (ор. правому) борту стали непрохідними внизу, тож довелось набрати висоту і траверсувати крутий осипний схил метрах в 50 над річкою. Чесно кажучи, було стрьомно, адже схил був "живим", а летіти-їхати разом із сипухою було куди (в річку бліать). Проскочили. Перед язиком льодовика вийшли до непоганих ночівель - я так розумію, це нижні кітлодські стоянки. Чесно кажучи, краще би ми тут стали, але ж час ще був і ми вирішили ще сьогодні пройтись.

Та сама срань, що періодично піднімалась з долини і дуже швидко перетворювалась на дощ. Але зі сторони виглядає гарно, да

"Живий" схил. Хоча, судячи з розслаблених облич на фото, в цьому місці вже не стрьомно

Далі маршрут іде в обхід льодопада, круто вгору вліво. Спочатку схил конгломератно-осипний, згодом трав'яний. Тут нас остаточно наздогнав та накрив дощ. Слід зазначити, що, на диво, за весь день ми не сильно намокли - вчасно ховались під тент, а під час руху підсихали. Лише ноги не вберегли, в мокрій траві це було неможливо. Але тепер не було жодного шансу. Спускатись вниз на стоянки пізно, наверх іти довго. Хлопці ще спробували сховатись під тент і перечекати, а я одразу зрозумів, шо то дурне діло, цей дощ надовго, і треба рвать когті. За 20 хвилин, остаточно змокнувши і замерзнувши, рушили вгору. Менш ніж за годину виригали нарешті цей підйом і дійшли до гарних стоянок - скоріш за все, середніх кітлодських. Щоправда, вода лише в невеличкій калюжці, але оскільки дощ не припинявся, це не було проблемою, адже калюжка не пересихала.

Нарешті встановили намет і полізли грітись. Намокло все, що було на нас, і навіть частково вміст рюкзаків. Замерзли як собаки. Саша сказав, що бактерії в моїх шмарклях, мабуть, аплодують такому "героїзму" стоячи. Добре, що спальники лишились сухими, тож жити можна. Як не дивно, якраз на наступний день в мене настало відчутне, можна сказати остаточне покращення, і я нарешті видужав. Певно, колись напишу дісєртацію на тему «Як перенести застуду в гірському поході, майже не гальмуючи групу».

11.09

В цей день іти було би безглуздям: мокрий хардшелл, мокра термуха, мокрий фліс, мокрі боти. Тож ще один вимушений день відпочинку. Повноцінно просушитись не вдалось: дощ ішов аж до вечора майже безперервно. Лише на ніч почало розпогоджуватись. Стало остаточно зрозумілим, що Гестола залишиться на наступний раз.

На фото чітко видно лінію "сніг-дощ"

12.09

З самого ранку сушились, було сонячно і погода сприяла. До 11-ї більш-менш висохли. Пішли. Ми розуміли, що за сьогодні перевал Семи нам в будь-якому разі не осилити, дуже вже він далеко. Тож не поспішали, а основною задачею поставили проходження технічної частини - льодопаду, з виходом на верхні кітлодські стоянки.

Якийсь час маршрут ішов по льодовику, тріщин небагато, а ті що є - легко обходяться. Пізніше уперлись в зону дуже великих розломів, обійти які не було можливим - по лівому борту круті скельні прижими. В результаті довелось провісити півтори мотузки перил і знайти шлях через розломи. Далі швиденько пробігаємо стрьомне місце близько до скель (каміння!) і виходимо знову на пологу частину льодовика. Піднімаємось на ліву морену і виходимо на верхні кітлодські стоянки. Час ще є, близько 5-ї вечора, однак далі вирішили не йти - тут і види чудові, і вода є, і місця під намети. Щоправда, до біса холодно і дує, ну але далі на льодовику не факт що тепліше. Ввечері милуємось Тіхтенгеном, та й загалом краєвиди фантастичні.

Сорі, багато однотипних фото, але вони зносять мені дах і я не можу припинити їх постити) Чесно, не віриться, що я там був.

На верхніх кітлодських

13.09

На ранок намет покрився крижаною плівкою - невеликий мороз. Виходити назовні абсолютно не хотілось, аж поки сонце не пригріло. Спустились на льодовик і далі рухались уздовж Головного Кавказького хребта в напрямку перевала Семи. Льодовик закритий, снігу насипало чимало. І хоча жодних технічних труднощів ця частина маршруту не складає, ішлось важкувато. По-перше, на сонці стало дуже спекотно. По-друге, реальна відстань була значно більшою, аніж здавалась. Ми планували вийти на перевал за два переходи (2 години), однак в реальності витратили більше трьох, при тому що йшли доволі швидко і майже без зупинок. Ну і по-третє, з часом сніг під ногами розкис, і хоч він і був неглибоким, але все ж трохи потропити довелось. Зрештою, таки дійшли до сідловини, де перед нами відкрилась вся панорама з домінуючими вершинами Гестоли і Тетнульді. Трохи далі - Безенгійська стіна і вершина Шхари. Круть! Перекусили, попили чаю і пішли вниз.

Сніжно-льодові поля Кітлода

По фото здається, шо перевал вже ось. По факту, я десь з цього місця нарахував ще близько 2000 кроків до сідловини) Відстані примарні в таких місцях...

Чай на перевалі

Пляжники і Тетнульді)

Трохи сумно, але довелось взяти напрямок не на перевал Цаннер Нижній (початок маршруту на Ляльвер та Гестолу), а вниз, в долину Цаннер. Об'єктивно не встигали вже здійснити сходження. Нам потрібно було би ще мінімум 2 дні, а по правді - навіть 3 (ще день відпочинку перед сходженням). В нас же лишався тільки один, ще й прогноз на подальші дні був несприятливим.
Спершу рушили по льодовику "в лоб", однак пізніше все одно змушені були повернути наліво, аби на повороті вийти на центральну його частину, тож краще одразу спускатись лівим бортом (справа і по центру більше тріщин, до того ж правий борт на повороті льодовика непрохідний з-за баранячих лобів). Після повороту Цаннера продовжили рухатись його центральною частиною. Тут він вже відкритий, можна розв'язатись. Уперлись в льодопад, який обходиться праворуч. Довелось провісити мотузку дюльфера, метрів 40 - ну, не просто ж так ми другу мотузку в заброску поклали. Щоправда, Богдан ризикнув спуститись лазінням, і в нього це вийшло, однак ми з Сашею вирішили зробити все по науці. Заночували за кількасот метрів після дюльфера, біля водоспаду і потоку, що вливається в р. Цаннер справа. Подальший маршрут також віщував дюльфери, тому поночі вирішили не продовжувати спуск, хоч і дуже вже хотілось вниз.

По іншу сторону перевала Семи - вже сніжно-льодові поля Цаннера

Гестола

Дюльфер

"Итак, я еще раз спрашиваю: спирт в воду или воду в спирт?"

14.09

Але далі дюльферів не сталось. На диво, вдалось знайти нескладну спускову нитку через баранячі лоби, і вийти донизу. В місці злиття потоку від Цаннера і лівої притоки льодовика (Оіш) - зручні стоянки. Наші ж стоянки були без води - ну, точніше ми знайшли невеличку калюжку з чистою проточною водою, але набирати її незручно, та й навряд чи вона там завжди є.

Далі рух вниз по відкритому льодовику, все просто. Коли він закінчився, перейшли на лівий борт і якийсь час рухались по морені, а пізніше - по берегу річки. У місці, де лівий берег стає непрохідним (високий скельний борт), забрали різко вгору вліво (є тури). Стежка веде вздовж потоку, а потім - через некруті скелі на протилежну сторону гребеня. Спуск - спершу по таким же скелям, потім через трав'янисто-осипний схил, пізніше - через криволісся з купою білих грибів і підберезовиків (серце кров'ю обливалось, але дуже поспішали в Жабеші, та й навряд чи внизу хтось захотів би возитись з грибами - онлі хінкалі, онлі чача). Після криволісся вийшли до злиття Цаннера з лівим притоком Нагебом. Перехід на протилежну сторону - через адреналіновий місточок з кількох тоненьких берізок. Без нього не факт що перейшли би Нагеб одразу, певно, довелось би чекати до ранку. Тут вже стало зрозумілим, що сьогодні таки спустимось, тож розслабились і стали на перекус. Дивимось назад і офігіваємо: ну от як тут знайти логічний прохід??? Не дай бог загубити стежку і тури тим, хто йде знизу вгору...

Через півкілометра стежка йде різко вниз, в напрямку потоку. Тут так звана "пробка" - величезна брила колись впала у вузькому місці каньйону, утворивши природній міст на протилежний берег ріки, просто над безоднею. Спуск до цієї брили по дерев'яній драбині. Дивитись вниз трохи моторошно: висота, гуркіт, спецефекти.

"Пробка"

Далі стежка йде траверсом правого борту долини Цаннер. Спершу вона досить важка і виснажлива, часто набирає висоту. Однак уже через кількасот метрів на ній з'являються коров'ячі кізяки - ну раз ці тварини пройшли, то вже й ми якось впораємось)) Видихаємо, цивілізація близько (а людей, окрім одне одного, ми не бачили аж від Местіачали, тобто 11 днів).

Але долина не хотіла відпускати нас так просто, і на останок "подарувала" нам зарослі з рододендрона в людський зріст, і навіть вище. Ахтунг! Моста на лівий берег, про який говорять попередні звіти, станом на вересень 2018 року вже нема - лише руїни. Особливо ця інформація важлива для тих, хто плануватиме стартувати з Жабеші - одразу йдіть правим (орографічно) берегом. З лівого на правий переходу не буде, а пройти лівий берег майже нереально. Так, доведеться пару годин рубатись через рододендронові зарослі, але це єдиний адекватний варіант пройти долину Цаннер.

Разом із сутінками вийшли до села, побачили сванську вежу, біля якої все починалось ще в день заброски. Перша людина, яку ми зустріли - водій, що завозив нас в Мазері (на жаль, забув його ім'я). Оце так удача! Тут же взяли його за барки і за 40 ларі поїхали в Местію. Хепі енд)

Трохи суб'єктивних вражень

Район - агонь. Дикий. Малоходжений (принаймні таким він видається у вересні). Динамічний - видно, що з року в рік ситуація міняється, тож орієнтуватись на попередні звіти можна, але треба бути готовим до прийняття самостійних рішень. Загалом особисто я йшов заради двох штук - найбільших Кавказьких льодовиків і Гестоли. З Гестолою, на жаль, не склалось. Льодовики і льодопади - грандіозні, фото не передають весь масштаб і велич. Enormous - гарний епітет, в українській не можу підібрати щось подібне.
Ми недооцінили Сванетію. Нє, ми знали, що "теплого вечора на зеленій галявині" не буде. Але чесно. Буквально кожен кілометр доводилось вигризати у природи, весь маршрут проходив з боями. Коротких шляхів тут нема. Навіть якщо здається, що рукою подати - насправді це не так. Остаточно добив фініш, коли вже хотілося розслабити булки перед Жабеші, але рододендронові хащі закінчились буквально за кілометр до села. Маршрут не відпускав "от і до", викластись довелось дійсно на повну. Відсутність стежок, труднощі з вибором оптимального шляху, погода, необхідність постійно приймати неочевидні рішення - всі ці фактори зробили маршрут і пригоду в цілому тяжчими, але цікавішими і, я б сказав, зрілішими. Порада в першу чергу собі - закладай більше часу, особливо якшо хочеш на Гестолу встигнути.
Група. Я вважаю себе неконфліктною людиною. Менше з тим, в якийсь момент конфлікти могли би виникнути саме з-за мене. Причина - все та ж Гестола, точніше відмова іти на неї. Тому тут хотів би попросити вибачення у напарників, якшо був надто різкий. Нічого особистого, просто такий характер - страшенно не люблю, коли шось іде не за планом, і коли доводиться відмовлятись від основної мети (нехай і з об'єктивних причин). Ну і подяка за те, шо в гострі моменти у всіх вистачало розуму не робити їх ще гострішими, а іноді навіть вчасно вибачатись. Це безцінно. І це теж про зрілість.
В цілому, особисто для мене ця подорож стала кроком вперед в багатьох сенсах. Ніколи раніше не доводилось планувати настільки тривалий автономний маршрут, та ще й в такому непростому регіоні. Ніколи раніше не ходив походи з такою кількістю невідомих факторів - описи, звісно, в нас були, однак далеко не завжди картина в них співпадала з реальністю.
Радує, що десь на 12-й день з'явилось відчуття, що було би круто ще на якийсь тиждень продовжити похід, реально трохи шкода було завершувати його. Сили, здається, ще були. Тож хто знає, можливо, наступного разу це вже буде щось більш тривале.
Грузія. От тут дуже суб'єктивно. Аджарія не сподобалась - і це взагалі вперше, коли мені в Грузії щось не сподобалось. Починаючи із трохи нахабного маршрутчика ("Где твои друзья? Они что, умерли?" - поки Саша і Богдан бігали за газовими балонами, маршрутка мало не поїхала) і закінчуючи вечором в ресторані на набережній під акомпанемент, прасті хоспаді, лєпса, лободи і ще якоїсь схожої хєрні (коли ми прийшли, була жива музика, а потім все скотилось в гімно). Ну але буває. Всьо ж руссо-турісто робить тут значну виручку, це треба розуміти, мабуть. Заради справедливості - продовження вечора було в іншому місці, вже з саксофоном і нормальним репертуаром. Ну і ще зазначу, що великі курортні міста по типу Батумі чи Одеси я в принципі недолюблюю, тож тут дійсно багато суб'єктивного.
Сванетія - сподобалась значно більше. Але загалом, на мою думку, ставлення місцевих до гостей за останні роки сильно змінилось. Звична гостинність поступово здає позиції, а товарно-грошові відносини виходять на перший план. Це не добре і не погано, це констатація факту. Ми теж змінюємо Грузію - своїми подорожами, своїми грошима. На жаль, не завжди в кращу сторону. В будь-якому разі, грузинам - добробуту)) Країна все одно дуже світла і туди хочеться повернутись. А значить, повернемось!)