ЗНАЙОМСТВО З СЕРЕДНЬОЮ АЗІЄЮ: АЛА-АРЧА 2015

Текст досить довгий і детальний, тож запасайтесь поп-корном. Не хочеться нічого забути: логістику, ціни, умови проживання і т.д. Хто зна, може кому згодиться в майбутньому.

ПЕРЕД ВІД'ЇЗДОМ

Рішення провести цьогорічний альпвиїзд десь в Середній Азії було досить спонтанним. Остаточно сформувалось воно після появи дешевих авіаквитків: вартість перельоту рейсами МАУ Львів-Київ-Алмати-Київ-Львів складала 150 доларів. Парадокс цінової політики найбільшого національного авіаперевізника полягав у тому, що квитки на рейси Київ-Алмати-Київ коштували 400 доларів... Втім, нас такий абсурд не дуже засмутив, і після спільних зборів в одному з київських пабів було вирішено – Північний Тянь-Шань, Киргизія, Ала-Арча. П’ятеро з семи учасників нашої команди одразу ж взяли квитки, ще двоє вирішили все ж летіти з Києва і приєдналися до нас дещо пізніше.

Вибір на користь цього району також легко пояснити. Доїхати з Алмати в Бішкек можна за 3-5 годин (як виявилось згодом, тривалість значною мірою залежить від швидкості перетину кордону між Казахстаном та Киргизією), а звідти до альптабору лише півгодини їзди. Простота логістики, зручність розташування, популярність району і, звичайно ж, наявність тут низки чудових вершин і маршрутів на будь-який смак – основні «спокуси» Ала-Арчі; забігаючи наперед відзначу, що гірською частиною виїзду не був розчарований жоден з нас.

Дати зборів, які ми встановили, також були незвичними – 6 вересня прибуття в альптабір, 27 вересня рано вранці повернення в Україну. Причин для такого дещо пізнього виїзду було декілька, але головною, безумовно, було очікування на нашого інструктора Андрія Володимировича, без якого ми взагалі нікуди. Він лише 1 вересня повертався з Альп. Тож ми дали йому пару днів відпочинку і – вперед, до нових вершин!

(Також ми мали припущення, що у вересні буде менше опадів. Хоч і прохолодніше, ясна річ. Але холод, на мою думку, не такий страшний, як мокрі ноги і одяг. Принаймні, з ним можна боротись за допомогою пуховки і в’язаних носків;) Наші розрахунки справдились: ми жодного разу не потрапили під дощ чи снігопад на маршруті, а у ті декілька днів, коли з неба все таки сипало – ми планово сиділи на Коронських стоянках, читали книжки, грали в преферанс, пили єгермейстер... Зазначу, шо це перший такий тривалий виїзд на моїй пам’яті, коли я жодного разу не те що не змок, а навіть не дістав з рюкзака рейнкавер! Ну, але ж по порядку.)

ЧАСТИНА 1. ІШАКИ

Отже, в п’ятницю ввечері четвертого вересня Андрій Володимирович, Стас, Артем і я сиділи в плацкартному вагоні потяга. Саша вже чекав на нас у Львові. У всіх були приблизно тридцятикілограмові баули, і це при тому, що частина продуктів і спорядження було передано Ірі з Дімою. Вони летіли з Києва і мали два додаткових місця для багажу, тобто плюс 46 кілограм на групу. Ще в Києві я конкретно так замахався з тими баулами, тягаючи їх по метро. Тиждень пригод із непідйомними рюкзаками лише починався, але ми про це ще не знали.

В суботу о восьмій ранку ми вже були... в Києві. Так швидко я ще не подорожував до Львова і назад, але що поробиш – 6000 грн різниці між вартістю квитків, мабуть, були того варті. Літак до Алмати був аж о сьомій вечора, тож весь день ми пили пиво і їли шаурму власного приготування у Саші вдома на Позняках.

Нічний шестигодинний переліт був важким і нудним, але і він зрештою закінчився. На щастя, далі все пішло значно швидше: таксист, з яким ми домовились про трансфер ще в Києві, вже чекав на нас в аеропорту, і о п’ятій ранку за місцевим часом ми виїхали в напрямку Бішкека. Вартість переїзду до Ала-Арчі склала 270 доларів плюс 1000 сом (це ще приблизно 15 у. о.) за в’їзд транспортного засобу на територію національного заповідника.

Під час переїзду майже вся група спала, однак мені чомусь сон не йшов в голову. Тож я насолоджувався світанком над такими довгоочікуваними горами з вікна автобуса. За кілька годин ми приїхали на кордон і водій попросив нас на вихід разом з речами. Транспортний засіб проходив митницю окремо, пасажири і їх багаж - окремо.

Це було дещо несподівано, адже в кожного з нас було по два рюкзаки (23 плюс 7 кіло, згідно вимог МАУ, під зав’язку), плюс ще два додаткових на групу, по 23 кілограми кожен. Тож пиляти десь із півкілометра пішки з усім цим добром не дуже хотілось. Менше з тим, робити було нічого і ми сяк-так пошкандибали в натовп людей, котрі очікували своєї черги. Загалом, все пройшло досить швидко: штамп в паспорті про виїзд з Казахстану і здача міграційної карти прикордонникам, перехід на киргизьку сторону митниці, штамп в паспорті про в’їзд на територію республіки, і от ми в Киргизії!

Одна з перших деталей, на які я звернув увагу одразу після перетину кордону – банер з політичною агітацією від якоїсь партії, що великими літерами говорив всім нам: «ДОРОГА БЕЗ ВЗЯТОК!». Що ж, принаймні одразу стало зрозуміло, куди ми потрапили. І вже через декілька хвилин... ми дали хабара! Безсумнівно, по своїй дурості. Частина групи не витерпіла лихої долі, стоячи в черзі на кордоні, і сходила «до вітру», здавалось би, в безпечному місці метрах в двадцяти від дороги і з видом на степ. Однак місцеві ДАІшники уважно стежать за порядком на придорожній території. Одним словом, до нас виникли претензії. Причому ми й не проти були заплатити офіційний штраф (хоча туалет поблизу можна було би і розмістити, враховуючи кількість людей на кордоні і те, що проходиться він не за півгодини), однак мусора твердо стояли на своєму, відверто хамили, вимагали документи у всієї групи. Ситуацію розрулив Діма за допомогою 20 вічнозелених. Що ж, зате проблема була залагоджена швидко.

Настрій було дещо зіпсовано, але звинувачувати в інциденті можна було хіба що себе. Підлив масла у вогонь вигук одного із мусорів: «Патаму у вас і вайна на Украине, что вы гадите где папало»... Так і підмивало йому відповісти, що війна у нас тому, що наплодилось дофіга таких дармоїдів, як він. Однак загострювати ситуацію ніхто не став, та й частина правди в його словах все ж була. Як не прикро.

Далі була дозакупка деяких продуктів у Бішкеку. Хітом стали два великі кавуни і дві ще більші дині. Саша купив сім-карту місцевого оператора (Білайн), завдяки чому наступні тижні ми могли періодично виходити на зв’язок з рідними за невеликі кошти.

По обіді нарешті добрались до альптабору. Про місцеві нюанси жоден з нас не мав ані найменшого уявлення, однак в планах було заночувати десь поряд, а вранці вирушити на стоянку Рацека. Ночувати планували в наметах і безкоштовно.

Однак не так сталося. Якась молода працівниця комплексу, що згодом виявилась адміністратором, повідомила нам, що вартість установки одного намету в альптаборі складає 400 сом, а на території заповідника палатки ставити взагалі не можна. Пізніше до нас підійшов ше якийсь чувак, котрий назвався співробітником заповідника і як доказ пред’явив ксиву з печаттю. На наші аргументи, що знаків заборони ніде немає, а в листівці, яку нам видали на в’їзді в парк, було вказано лише про заборону встановлення наметів поблизу річки (з міркувань безпеки,) він відповів коротко і хитро: «Камандір, здєсь всє платят...». Ну, ми ж всі ходили в походи в Крим, тому нас такими аргументами не переконати. І якби не купа наших рюкзаків, то зайшли би ми на пару кілометрів вище і фіг би хто посунув нас із місця... Однак нам конче необхідно було знайти камеру схову, тож доводити справу до конфлікту ми не стали. Повиносивши киргизам трохи мозок і дізнавшись, що номер в альптаборі лише на 100 сом дорожче, ніж встановлення палатки, вирішили зупинитись там. І хоч кімнати особливим комфортом не відзначались, однак в них були ліжка і (о, диво!) обігрівачі.

Підйом з Ала-Арчі на Рацека

Наступного дня, не дуже рано, ми вийшли на стоянки Рацека. З собою взяли майже всю спорягу і їжі на чотири дні. Зі спорядження внизу лишилась запасна мотузка, деяке залізо, зайві рюкзаки і баули, ну і особисті речі. Тут слід зазначити, що якогось конкретного плану на весь виїзд у нас не було, і ми весь час імпровізували, керуючись прогнозом погоди і власними можливостями. Зрозуміло, що таке планування не могло охоплювати довший період, аніж 4-5 днів. Наприклад, за перший вихід ми вирішили занести на Рацека максимум спорядження, акліматизуватись, провести тренувальні заняття і сходити один нескладний маршрут. Ну і, само собою, освоїтись на новому місці, адже ми не мали уявлення, як там нагорі – чи є безкоштовні стоянки, як далеко вони від Рацека, які умови в самому таборі і т. д.

Як виявилось, нагорі все круто і умови для сходжень створені ідеальні. Проживання в притулку коштує від  500 до 1000 сом (8-15 дол.) з людини, але ми той варіант не розглядали, тож навіть не дивились на номери. Також є можливість за 35 у. о. придбати «повний пансіон»: проживання в хатинці з дворазовим харчуванням. Установка палатки поряд із табором коштувала би 250 сом (4 долари). Крім того, є можливість взяти в прокат спорядження і придбати в місцевому генделі алкоголь і навіть мед. Є генератор, тож можна домовитись про зарядку електронних приладів. На скелі просто навпроти хатини можна тренувати лазіння з верхньою страховкою (шлямбурів на маршрутах майже не залишилось, однак станції є, добратись до них можна пішки). Коротше кажучи, на Рацека є все і я навіть не знаю, шо ше може знадобитись альпіністу на 3200м.

Менше з тим, на стоянці ми не залишились, оскільки в наших планах було, по можливості, зекономити. Крім того, зі слів одного з інструкторів табору, трохи вище за мореною були чудові місця для наметів. Не гаючи часу, ми попрямували туди і справді знайшли дуже живописну стоянку з джерелом зовсім поряд.

А, я ж мало не забув розповісти про сам підйом. Він був... як би це сказати... трохи важкий, особливо як для першого дня. Рюкзаки приблизно по 25-30 кіло (навіть у Іри було явно 20+, але вона нікому не зізнавалась в тому до останнього), в зв’язку з чим піднімались ми досить довго – від чотирьох до п’яти годин, хтось трохи швидше, хтось повільніше. Набір висоти при цьому склав близько 1200м. Сам по собі підйом абсолютно не складний, помірної крутизни. Лише перед самим виходом на Рацека стежка стає крутішою і, напевно, під час дощу вона мала би бути слизькою і неприємною (хоча перевірити таке припущення нам так і не довелось).

Підйом з Ала-Арчі на Рацека

Два наступних дні ми присвятили навчанню. Точніше, спробам згадати все те, шо ми й так мали би знати. Спершу скельні заняття: лазіння на своїх точках зі зміною лідера, дюльфер, насамкінець просто лазіння з верхньою в альпіністських ботах. Наступного дня – акліматизаційний вихід до Коронських ночівель (близько 3900м) з льодовими заняттями. Вкрутили пару бурів, потренували роботу з самовикрутом, переконались у надійності петлі Абалакова. Ну і по ходу оглянули Коронський будиночок, на який ми мали плани вже в найближчому майбутньому. Привернув до себе увагу красивий льодово-сніжний схил вершини Теке-Тор. Одразу ж вирішили, шо нам туди, але трохи пізніше:)

Звісно, Корея. На жаль, фото не передають усього масштабу. Але, спеціально для тих, хто її не бачив наживо, повідомляю: вона грандіозна! Чи варто говорити про те, що маршрутів, які би відповідали нашому скромному досвіду, на Кореї нема? Так шо цього разу ми приїхали хіба подивитись на неї.

Акліматизаційний вихід. Група на фоні Кореї.

Акліматизаційний вихід. Пік Ак-Тоо

Акліматизаційний вихід. Бокс зі сторони льодовика

Далі настав час для першого сходження. Пік Учитель, висота 4527м чи шось біля того, маршрут 1Б. Ясна річ, нічого складного, однак для акліматизації то треба було зробити. Подихати, провітритись і все таке... Чудова погода, нескладний, хоч і затяжний, підйом. Акумулятор в моєму фотоапараті, щоправда, здох на підйомі, тож фоток нема. Ну але то таке. Чесно кажучи, чим більше ходжу в гори, тим рідше беру з собою фотокамеру і тим менше шкодую про втрачені знімки.

Андрій Володимирович приніс на вершину банку пива. Випив її тут же. Справді, чом би й ні? А то все шоколад, чай, ніштяки...

На підйом і спуск у нас пішло близько чотирьох з половиною годин, після чого ми майже одразу вирушили ще нижче, в Ала-Арчу. Акліматизація особисто у мене пройшла майже непомітно, самопочуття після першого сходження було чудовим, сил вистачило би ще на пару таких вершин, тож спуск від Рацека до альптабору зайняв лише півтори години. Там були кавуни-дині, борщ, пиво і ночівля в теплому номері.

Артем

А наступний день був дуже спекотним, рюкзак же з незрозумілих причин став іще важчим. Цього разу спорядження нагору ми майже не несли (запасну мотузку так і залишили в камері схову, тож з собою взяли тільки залізо, яке не винесли першого разу; до речі, вартість камери схову близько 3 дол/доба, незалежно від того, скільки залишити речей). Натомість забили наплічники продуктами. Ми ще не знали, які саме вершини і в якій послідовності будемо ходити далі, однак твердо вирішили в самий низ, в Ала-Арчу, спуститись вже аж наприкінці виїзду. Тому цього разу треба було забрати все необхідне.

Наш табір - ВС;)

Поспішати було нікуди. Погода стояла чудова, хоч і було дещо спекотно. Втім, краще так, аніж під дощем, тож ніхто не жалівся. На Рацека вдалося дізнатись, що Коронський будиночок вільний: лише дві групи теоретично могли спуститись в нього (одна з Корони, одна з Кореї), але максимум на одну ночівлю. Це не могло не тішити: все таки жити майже на чотирьох тисячах в наметі і в будинку – дві не дуже великі, але все ж різниці.

Зрештою, ближче до вечора піднялись в наш табір (ми жартома назвали його ВС – base camp; планувалося, що Коронські стоянки стануть АВС – advanced base camp; ну це так, для тих, хто не знайомий з альпіністськими заморочками). Там, з метою відновлення сил після виснажливого підйому, було зварено борщ і спожито його разом із салом і єгермейстером.

Вид з табору на піки Ак-Тоо і Бокс

Захід сонця над схилами Бокса

До нас негода так і не дійшла, лише зі сторони спостерігали за нею

Наступного дня заперли невимовно важкі рюкзаки на Коронські ночівлі. Підйом тут значно більш крутий і неприємний, ніж з Ала-Арчі до Рацека. Ще й наплічники стали суттєво важчими: ми несли туди їжу на п’ять днів і всю спорягу, окрім одного намету. Його було вирішено залишити в ВС, а всередині сховати залишок продуктів. За попереднім планом, в цей вихід ми збирались піднятись на пік Бокс, пік Теке-Тор і, по можливості, на Корону. Втім, враховуючи поганий прогноз погоди вже на завтра, незрозуміло було, як воно все повернеться. Щоправда, вже на післязавтра нібито обіцяли покращення. Одним словом, наша справа на сьогодні – затягти спорягу нагору, а там буде видно.

Знов Бокс

Зі своїм завданням ми впорались, хоч і зі скрипом та матюками. По дорозі зустріли групу, здається, узбеків, які спускались з Корони на Рацека. Шанси на вільний будинок невпинно зростали. Прийшовши на Коронські, знайшли там лише рюкзак і пару дрібничок, що належали альпіністам, котрі наразі лізли 6А на Корею (здається, маршрут Семилєткіна, хоча можу помилятись). Весь день спостерігали за ними. Отже, хатина була повністю в нашому розпорядженні з невеликою поправкою: звісно, якшо група на Кореї спуститься вниз, ми звільнимо приміщення для них. Для цього ми поставили намети.

Як би то не було, але наша ішачка в цьому виїзді закінчилась. На зворотному шляху, ясна річ, нам ще доведеться тягти все на собі, однак то вже буде вниз.

Коронські стоянки

ЧАСТИНА ДРУГА. АК-САЙ

Протягом першого дня на Коронських ми розглядали чудові краєвиди довкола. Особлива увага була прикута до Кореї і тих чотирьох альпіністів на її стіні. Ще нас добряче потішила група туристів, які випхались майже на 4000м, за їхніми словами, мало не з Бішкека. Видовище, коли якась дівчина в коротеньких джинсових шортах і легких кросівках тиняється по закритому льодовику – ще те. Якийсь чувак роздягнувся, для фото... Однак усіх переплюнув їхній керівник – в пошарпаному одязі, із двома здоровенними дринами в кожній руці і в кросах із відклеєними підошвами. Сфотографувавшись посеред Ак-Сая з банером Білайн, вони рушили вниз. Сподіваюсь, у них все добре і вони встигли спуститись до настання негоди, бо зі сторони це все виглядало дуже дивно і трохи стрьомно.

Коронський будинок. Спостерігаємо за альпіністами на стіні Кореї.

О восьмій вечора на вершині Кореї ми побачили вогні налобних ліхтарів. Добрались таки! А погода якраз почала псуватись, піднявся сильний вітер...

І хоч варіант спуску тих хлопців по стіні вночі був вкрай малоймовірним, я все ж вирішив заночувати в наметі, аби у випадку чого не переселятись посеред ночі. До того ж, як мені видалось, місця в хатині вистачає для комфортної ночівлі 5-6 людей, сімом вже тісно. Стас вирішив приєднатись до мене. Андрій Володимирович теж пішов до себе в намет. Таким чином, четверо з нашої групи ночували в будинку, ще троє – в наметах поряд.

День відпочинку. Режим кокон.

Перша ніч на Коронських пройшла вкрай неспокійно. Дув дуже сильний вітер. Більш-менш звикнувши до нього, я зрештою задрімав. Втім, вже опівночі я прокинувся від ше більш потужних його поривів. Спати було дуже важко, адже тент сильно шумів. Менше з тим, мені знову вдалось задрімати. Наступного разу я прокинувся о пів на четверту. Вітер став ще сильнішим і Стас, матюкаючись, пішов надвір рятувати становище. Я спершу був залишився в наметі, бо думав, шо якшо я з нього вилізу, то його зірве нафіг. Потім, ввімкнувши ще сонний мозок, затягнув всередину свій наплічник: його маси, а також всіх інших речей в наметі, повинно було вистачити, аби останній залишився стояти. Тепер можна було вилазити.

За межами намету було сумно. Вітер мало не валив з ніг, починався снігопад. Протягом наступних півгодини із підручних засобів ми сконструювали таку-сяку барикаду з підвітряного боку, а також додатково підтягнули і закріпили розтяжки. Не скажу, що стало значно краще, але совість очистилась. Не пам’ятаю, чи почав стихати вітер, коли я нарешті заснув, цього разу вже до ранку.

На наступний день, 13 вересня, у нас був плановий вихідний після всіх наших прогулянок з тридцятикілограмовими наплічниками. До того ж ми знали, що, згідно з прогнозом, в цей день очікується негода. Забігаючи наперед, скажу, що mountain-forecast.com жодного разу нас не обманув (максимум були розбіжності +/- на півдня), що дозволило нам дуже точно коригувати свої плани і встановлювати дні відпочинку на періоди негоди.

Отже, цього ранку ми продовжили спостереження за четвіркою, яка вже спускалась по маршруту Лоу. Від однієї тільки думки, що вони ночували біля вершини на такому вітрі, який дув вночі, мені робилось не по собі. До речі, вранці вітер хоч і послабився, проте не стих остаточно. Натомість снігу насипало вже кілька сантиметрів і він продовжував іти. Небо затягли хмари, але видимість поки що була непогана: принаймні, стіну Кореї і чотири маленьких точки на ній ми бачили. Близько другої години вони, нарешті, спустяться до нас на Коронські – нереально виснажені, але цілі і неушкоджені.

Коротка зустріч з цими альпіністами виявилась, особисто для мене, одним із найяскравіших спогадів усього виїзду. Спостерігаючи за ними протягом двох днів, я весь час задавав собі питання: хто вони, ці четверо, які зважились пройти один з найскладніших маршрутів району? Ними виявились троє громадян Казахстану і один – Узбекистану. Вони мало говорили, майже від усього відмовлялись і лиш повторювали, що зараз трохи посидять, переведуть подих, зберуть речі – і вниз, на Рацека. На Горі вони були п’ять днів: чотири на підйом, ще один день на спуск.

Світ тісний, одним із четвірки був інструктор з Туюк-Су, якого особисто знав наш Артем. Він заявив, що гори йому набридли і тепер він хоче пива. Ага, набридли, аякже...

Сподіваюсь, чай і шоколад додали їм хоч трохи сил, бо виглядали вони виснаженими вкрай. Разом з тим, вони здавались ніби більшими за нас, чи що... у них були великі, обвітрені і добрі обличчя, шось в них було не від цього світу. Згадалось безсмертне «...Что же делать? И боги спускались на землю...». Колосальні фізичні навантаження призводять до абсолютного спустошення – не лише фізичного, але й емоційного. Це і є життя в чистому вигляді: віддати всього себе високій меті, досягти її, перемогти. Щоб згодом наповнитись новим змістом.

Як би то не було, а поряд з нами сиділи не боги, а все ж таки звичайні люди. З якими ми розділили трохи спирту з шоколадом, після чого вони рушили вниз, навіть в такому стані не забувши зв’язатись на закритому льодовику.

На той час сніг вже валив повним ходом. Нам в будинку то було байдуже, однак деяке занепокоєння викликав стан завтрашнього маршруту після снігопаду. Втім, вже ввечері негода виснажилась, хмари потроху роздуло, і стало очевидним: завтра в будь-якому разі йдемо, а на місці буде видно. Загалом снігу насипало сантиметрів тридцять.

Ввечері почало розпогоджуватись.

Пік Бокс, 4240м, маршрут по Пд. гребню з перевалу Теке-Тор, скельний. В цілому, пройшли маршрут без особливих проблем і очевидних затримок. Хоча, слід зазначити, що він досить затяжний. В якийсь момент в мене навіть закралась думка, типу хто ж йому дав категорію 2А? Тверда 2Б! Втім, хтось із нашої групи сказав, що «нет, это не 2Б, это длинная и зло*бучая 2А». Ну, десь так воно і є. Найдовше провозились на перших двох мотузках. На перший погляд – нескладні скелі. Однак, щойно спробували лізти, як виявилось, що всі вони в кризі. Довелось робити паузу і одягати кішки, ну і лізти значно обережніше. Після цього вийшли на дуже затяжний гребінь. Під час його проходження було два коротких, але трохи стрьомних дюльфера з можливістю політати, а також одна п’ятиметрова стінка з п’ятірочним лазінням. Близько третьої, нарешті, вийшли на вершину, а вже о пів на п’яту були в таборі (спуск по маршруту 1Б).

Вид на Корею зі схилів Бокса

Цирк льодовика Ак-Сай. Зліва направо: Корона, Ізискатєль, Космонавтів, Байлян-Баші, Корея, Ак-Тоо

А це - наш наступний маршрут, льодово сніжна трійка на Теке-Тор

Андрій Володимирович

Стас на зв'язку...

... і за роботою;)

Види з гребеня Бокса. До вершини вже недалеко.

Було прийняте колективне рішення наступного дня відпочивати. Як наслідок, цілий день точили кішки і льодоруби, грілись на сонці, від’їдались. По обіді зі сторони Рацека до нас підійшла група гірських туристів з Уфи. Як виявилось, вони вже майже два тижні ходять місцевими горами і закінчити свій похід вирішили сходженням на 2-у вежу Корони по маршруту 2А. А ще прилітав гелікоптер з туристами: швидко пофотографувались посеред льодовика і полетіли вниз.

Корея, цього разу в хмарах

Пік Теке-Тор, 4441м, маршрут по Пн. схилу з перевалу Теке-Тор, льодово-сніжний. 16 вересня вийшли на один із найцікавіших і найкрасивіших маршрутів у виїзді. По-перше, льодові маршрути більшість із нас ще не ходила, тому вже цікаво. По-друге, хтось з інструкторів на Рацека дуже рекомендував його нам як одну з кращих 3А в районі. По-третє, сам по собі маршрут виглядає дуже логічно і зрозуміло. Ефектно, я би навіть сказав.

Пік Теке-Тор. Наш маршрут пролягає по сніжному кулуару до перевалу Теке-Тор, звідти по льодовому схилу до вершини (схил на фото підсвічений першими променями сонця)

Отже, перетнувши Ак-Сай, ми знову почали підйом на перевал Теке-Тор. З тою лиш поправкою, що при сходженні на Бокс ми пішли правіше вздовж скель, зараз же до самої перемички довелось тропити досить глибокий сніг (місцями вище колін). Там ми трохи неправильно обрали місце початку маршруту і тим самим додали собі півтори-дві мотузки роботи. Якби перелізли через карниз на перевалі (що було нескладно зробити), то можна було би ще пройтись пішки, але ми стартували трохи нижче.

Якщо на Бокс ми йшли окремими зв’язками і пересувались в основному одночасно, то на Теке-Тор Андрій Володимирович обрав іншу тактику. Перший, ясна річ, прокладає перила. Другий піджумарює до нього разом з іще однією мотузкою і одразу ж іде лідером на наступну частину маршруту. Третій – теж з мотузкою – жумарить дві мотузки і також, в свою чергу, йде лідером далі. Всього мотузок у нас з собою було три. Ше одна – запасна – лежала в Ала-Арчі. Така тактика дозволила рухатись дещо швидше, плюс кожен встиг задовольнити своє ЧСВ, полідирувавши принаймні разочок (а то і двічі, як пощастить).

Сходження на Теке-Тор

Маршрут, як я вже говорив, максимально логічний: вперед і вгору. Лише на двох бергах довелось трохи попетляти, але не сильно. Щоправда, я примудрився створити собі клопотів, роздерши пальці об лід, коли вкручував бур. Пошкоджені місця за пару годин обморозились. Не одразу помітив кров на червоних перчатках, а коли схопився і дістав пухові рукавиці, то було вже запізно. Незначне пошкодження, але загоювалось потім ще дуже довго.

Приблизно за 10 мотузок дістались вершини. Було десь біля четвертої. Спускались по маршруту підйому, іноді на самовикруті, іноді – пішки з нижньою страховкою. О пів на восьму були на Коронських. Можна було й швидше, але довго зв’язувались і вив’язувались на льодовику, та й загалом поспішати не дуже хотілось: весь день стояла прекрасна погода, не зіпсувавшись навіть ввечері. Думаю, таким сходженням лишились задоволені всі.

Пік Семенова-Тянь-Шанського. Найвища точка району, але в цьому виїзді ми туди не підемо.

Корона і Байлян-Баші зі схилів Теке-Тор виглядають ось так

Корона, в променях вечірнього сонця...

... і Корея

Наступного дня погода також була чудова, але піднявся вітер. У нас по плану був день відпочинку, тож повиповзали зі спальників досить пізно. Цієї ночі ми зі Стасом також перемістились в будинок, бо за цілий день сходження трохи намерзлись і ввечері дуже хотілось тепла. Стомлений, я навіть заснув у пуховці.

Зранку попрощались з уфинцями, які також вчора здійснили успішне сходження, і тепер прямували вниз, в Бішкек. Ближче до полудня я, Діма і Саша вийшли вниз, на Рацека, щоб забрати залишок продуктів, перевірити прогноз погоди, подзвонити додому і купити алкоголю і меду. Майже все, окрім придбання меду, було виконано. Після цієї прогулянки моє самопочуття значно покращилось: з самого ранку я почувався дещо стомленим після вчорашнього сходження. Пройшовшись із неважким рюкзаком, мої сили відновились і я відчув себе значно ліпше.

Прогноз на завтра був такий собі: гарна погода зранку з погіршенням в другій половині дня. Ми збирались йти на 1-у вежу Корони по маршруту Бєлобабченко, тож треба було виходити рано і рухатись швидко, аби не зловити негоду.

Вид на Корону і пік Рацека зі сторони стоянок Рацека

1-а вежа Корони, 4810м, маршрут з перемички між 1-ю і 2-ю вежами, комбінований.

Немов хто наврочив, в ніч перед сходженням спалось погано. Причина – гризуни. Навіть не знаю, миші це чи один з різновидів сурікатів, котрих багато навіть на цій висоті, але шаруділи ті потвори голосно. Діма спробував упіймати тварюку, але безрезультатно. Я ж, пам’ятаючи марні минулорічні полювання на грузинських мишей, змирився і зробив відчайдушну спробу заснути. Зрештою, це вдалось. Пізніше виявилось, що таємничим гризуном були понівечені наші сухарі і солоний крекер: стратегічні продукти, що мали би замінити нам хліб.

Під час сходження на Корону

Вийшли на сходження, щойно посвітліло (близько шостої ранку). Маршрут представляє собою затяжне монотонне пєдалєво через всі три злети Коронського льодовика, півтори мотузки льоду через кулуар, і ще дві з половиною мотузки скель до вершини. В принципі, жодних труднощів на підйомі по льодовику не було, окрім, зрозуміло, фізичного навантаження. Зверху льоду був тонкий шар фірну, завдяки якому підйом був неважкий і відносно безпечний. Ми йшли навіть без проміжних точок. На спуску, щоправда, все таки кілька разів вкручували бури для перестраховки. Технічна частина маршруту також була нескладною, але досить стрьомною: у вузькому кулуарі, який за описом мав би бути льодовим, все розтануло і при найменшому кривому рухові сипалось вниз. На щастя, великих чемоданів не було, однак ховатись від дрібних камінців також не дуже приємно. Так чи інакше, ми той кулуар пройшли, хоч і повозились там. За ним був ключ – кілька метрів п’ятірочного лазіння і ще одна, більш проста, мотузка до вершини. О пів на дванадцяту були вже там. О третій – в таборі.

За тим, як поступово погіршувалась погода, ми спостерігали вже з вікна будинку, попиваючи киргизьку горілку.

Власне, це і є 1-а вежа Корони

Сходження на 1-у вежу Корони до початку льодового кулуару виглядає десь так

Крайній дюльфер з того кулуару

Потім були два дні тупняка з-за негоди. Знов насипало снігу. Здається, навіть трохи більше, ніж минулого разу. Був навіть момент, коли всі вже почали морально готуватись до спуску вниз, хоча в планах було сходити ще маршрут на пік Ізискатєль (ну і назва! Навіть не знаю, як має звучати українською). Продуктів після сходження на Корону лишилось рівно на три дні, тому ми не могли собі дозволити довго засиджуватись. На щастя, на другий день очікування ближче до вечора небо прояснилось, різко похолодало і стало очевидним, що принаймні спробу сходження ми зробимо.

Трохи присипало

Засніжена Корея

А це наступного дня, коли розвиднілось

Мета на завтра: пік Ізискатєль

Звісно, було багато сумнівів щодо успішності задуму, адже ключова частина маршруту – скельна, і вона зараз мала би бути добряче присипана снігом. Та й тропити під маршрут, вочевидь, доведеться немало. До того ж, судячи з усього, зранку має бути досить холодно (звечора вже -5). Менше з тим, перевірити це все можна було лише емпіричним шляхом, тож зранку вийшли з Коронських на Гору.

Пік Ізискатєль, 4400м (за гайдом; всі GPS-пристрої і мій альтиметр в годиннику показали 4580м), маршрут по Пн. гребеню, комбінований. Зранку, як не дивно, було тепло – температура не впала нижче. Потропити, звісно, довелось: іноді снігу було по пояс. Через те, що рухались не надто швидко, а ноги при цьому весь час були в глибокому снігу, у декого з нас (у мене в тому числі) почали сильно мерзнути пальці на ногах. Саша, наприклад, перед початком маршруту відігрівав ступню в пуховці. Зі сторони виглядало трохи кумедно, але шо робити? Холод – штука дуже небезпечна.
На підході милувались краєвидами:

Це - пік Ак-Тоо

І це теж він

А це вже сам Ізискатєль. Наш маршрут - справа: дві мотузки льоду, далі по скелях

Сам маршрут красивий і логічний. Спершу дві мотузки льоду, потім півмотузки не дуже приємного кулуару, по якому, як годиться, іноді сипле (хоча в той кулуар не треба заходити, ми трохи схибили; треба було перед ним взяти лівіше і одразу вийти на гребінь). З кулуару по невеличкій стінці на гребінь, це і була ключова мотузка. Її епічно виліз Саша. Наступну мотузку першим поліз я і на своїй жопі шкірі відчув, наскільки повільно лізуться засипані снігом скелі. Нічого не видно, перед тим, як робити кожен рух, треба все розчистити: інакше є великий ризик нагрузити якийсь живий чемодан і полетіти разом з ним у вічність.

Потім вихід на полицю, з неї кількадесят метрів нижче і правіше гребеня пішки, далі ще півмотузки десь четвірочного лазіння. За нею – вершинний гребінь, досить гострий і добряче засипаний снігом, з-за чого трохи лячний. Спуск був по маршруту 2А, але мені (і не лише мені) він видався чи не більш стрьомним, аніж наш 3Б. Дві мотузки крутого, як для 2А, льоду, засипані снігом скелі... ну, хіба що цей маршрут коротший за наш.

Спуск був веселим. Погода зіпсувалась, подув сильний вітер і я, дюльферяючи весь час крайнім, трохи змерз. Але все закінчилось добре. Повернувшись в хатину, зварили тріумфальний борщ:)

Знов Корея. Цього разу зі схилів Ізискатєля

Стас піджумарює;)

Байлян-Баші і Космонавтів

Саша на вершині

Іра

Вершина Ізискатєля

Продукти наверху добігли кінця, снідати вже було нічим, тож настав час прощатися з Коронськими стоянками і льодовиком Ак-Сай. Десять днів на висоті майже 4000м – у мене такого досвіду ще не було. Нижче, в нашому ВС, ще залишилось трохи макаронів, рису і сушки на борщ, тож пару днів протриматись можна було. Я підбивав усіх на те, аби сходити траверс Учитель-Байчечекей, однак чи-то я був не дуже переконливий, чи траверс виглядав стрьомно, чи може всі просто стомились... Одним словом, на траверс ми не пішли, а повалили одразу з Коронських в Ала-Арчу.

Після 2000 вертикальних метрів спуску з 25 кіло на плечах ноги гули ще кілька днів. Але то вже було не принципово – бо цього вечора були душ, борщ і коньяк. І розповіді Андрія Володимировича про майора Іванова:)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ЗАЛЯГТИ НА ДНО В ЧОЛПОН-АТА

Вранці 23 вересня виїхали в Бішкек на місцевому таксі, водій якого вже завіз нагору групу туристів і з радістю взяв нас задешево, аби не вертатись порожняком (трансфер обійшовся в 25 доларів з усіх). На автовокзалі одразу ж домовились про автобус до Чолпон-Ата за 3500 сом (55 доларів). Поки ми ходили в забігайлівку перекусити, хитрий водій запакував до нас ще кількох пасажирів без нашої на те згоди. Ми не стали сперечатись, однак по приїзду я йому спробував виїсти за це мозок і виторгувати знижку. Однак чувак був прохаваний, почав шось розказувати про те, шо пасажири – то його донька-дружина-теща-мама бла-бла-бла, ніби це мало якесь значення. В мене не було натхнення довго сперечатись, а даремно. Якби я на той момент знав, що в цій країні всі такі, я би йому ні за що не заплатив повну суму... Однак тоді мені подумалось – а і дідько з ним, хай їде, не псувати ж собі нерви і настрій.

Наступний квест – знайти житло. Здавалося би, курортне місто, які проблеми? А ніфіга. 90% пансіонатів зачинено. Частина групи (Саша, Діма, я) відправилась на пошуки в напрямку пляжів, частина залишилась сторожити рюкзаки. Толком нічого не знайшовши і зустрівши лише якогось пацієнта в стані алкогольної інтоксикації, що самотньо засмагав на пляжі, ми повернулись до групи. Там наших уже обробляли якісь жінки, агітуючи заночувати саме у них: вай-фай, душ, двомісні номери з роздільними ліжками, і все це лише за 250 сом з людини на день. Стовідсотковою правдою тут виявилась лише ціна. Більшість номерів виявились із двомісними ліжками, гаряча вода була через раз, вайфаю не було взагалі. Ну, то таке. Ми ж не жити сюди приїхали, а лише ночувати.

Навіть не знаю, чому ми вирішили їхати саме в це місто... Просто хотілось побачити хоч трохи країну, скуштувати місцевих страв, релакснути перед відльотом додому. Впевнений, що багато хто з нас витер скупу чоловічу сльозу, думаючи про згаяний траверс.

Як би то не було, але нас таки занесло в Чолпон-Ата, містечко на березі Іссик-Куля, і з цією реальністю потрібно було шось робити протягом наступних трьох днів. Хтось із нас десь почув, що місто має бути досить жвавим курортним центром. Ну, може воно так і буває, в сезон. Однак ми приїхали запізно. Все довкола закрито, пряме автобусне сполучення з Алмати відсутнє (знов таки, не сезон), вода в Іссик-Кулі холодна мов серце колишньої... Залишалась одна надія – гастрономічна. Але й тут спершу нас чекало гірке розчарування: ресторан, який нам порадили відвідати господині пансіонату, був справжнім поверненням до СРСР. Хоча, нічого дивного – все місто це такий собі маленький СРСР. Але в ресторані було особливо сумно. Половини страв немає, те, що є – лишилось по 2-3 порції, навіть пива немає! Зі слів офіціантки: «Вы можете купить пиво в магазине напротив и пить его здесь». Спасибо, бл*ть! Тобто ви не можете цього зробити і продати його нам же вдвічі дорожче?! Ну йо-ма-йо...

Он-туди трохи пробігся

Наступного дня народ пішов на пляж, я ж вирішив пробігтись. Незважаючи на безнадійність картини в місті-курорті, природа довкола просто шикарна, а засніжені шапки гір так і кликали принаймні наблизитись до них. Вийшли трохи пожмакані 22 км: біглось мені вкрай важко, адже ноги все ще не відновились після сходжень і, особливо, останнього спуску. Менше з тим, вдалось побувати на пагорбі з вишками мобільних операторів, а також забігти в якусь ущелину, де випасалось ну дуже багато худоби (корови, коні). Далі не побіг, бо вище вже висіли темні хмари, а в моїх планах на сьогодні мерзнути і мокнути не було.

Чолпон-Ата. Сфоткав з пагорба під час пробіжки

Ввечері надибали непоганий гендель, в якому нарешті скуштували шашлик з баранини. Головне – посиділи дуже душевно і завтрашнє прощання з Чолпон-Ата вирішили оформити саме тут. Якшо так їсти, то тут не дуже вже й погано!

Якась розвалена хата. Знов-таки, під час пробіжки сфоткав

Однак, цілодобово їсти не будеш. Від нудьги вирішили взяти екскурсію хоч кудись. Ну, як екскурсію – таксі, яке за 40 доларів повозило нас по двох ущелинах: Семенівській та Григор’ївській. Взагалі-то вони мають киргизькі назви, але я їх не запам’ятав, тож зупинимось на радянських перейменуваннях. Гарно, краєвиди чудові, простір нескінченний... Але сміття. Відчувається, що в сезон тут дуже багато туристів, яким потрібно би повідбивати руки чи що там у них відповідає за транспортування відходів до урни. На виїзді з Григор’ївської ущелини придбали гірського меду і заїхали в одну з небагатьох ще працюючих юрт, з’їсти форелі чи шашлику. Тут нас знову... ну, не те, щоб надурили... просто ми ще не звикли, що в Киргизії все треба уточнювати по кілька разів. Все, до останніх дрібниць! Бо інакше чай може вийти на чверть рахунку, при тому що виглядає його подача на 3 долари від сили: самовар з окропом, старий металевий чайник з дещицею заварки, наливаємо все самі. А, ще були дві маленьких піалки з абрикосовим варенням – дуже смачним, до слова – але ми за замовчуванням подумали, шо раз нам про це нічого не сказали і просто поставили перед нами на стіл, то це типу безкоштовно (у них якраз Курбан-Байрам, і за традицією кожен мусульманин нібито повинен когось чимось пригостити). Ми помилялись, пригощати нас ніхто не думав, і чай з варенням обійшлись нам близько 15 доларів (п'ять доларів таки вдалось виторгувати). Хоча ми й без чаю залишили би там кругленьку за місцевими мірками суму (особливо як для не-сезону). Не те щоб комусь з нас було шкода тих грошей, але таке ставлення на кожному кроці просто набридло. Дивує (і дратує!) цей підхід: зрубати з клієнта бабла сьогодні, а завтра хоч трава не рости... Людям абсолютно начхати на сарафанне радіо і на те, що ми до них не повернемось ні завтра, ні будь-коли. Сумно.

На екскурсії в одній з ущелин

Там же

А це в юрті "Все по 15$"

Фінішні посиденьки в єдиному місцевому закладі, який нам сподобався, також були трохи зіпсовані. Якшо вчора тут грала тиха музика і можна було спокійно поспілкуватись, то сьогодні на сцену вийшов якийсь чувак і, на превеликий жаль, почав співати. Звісно, музичний супровід згодом був включений в рахунок.

Трансфер до аеропорту Алмати обійшовся нам в 150 доларів. Дешево, але водій одразу попередив, що візьме кількох пасажирів. Я, загалом, нарахував чоловік п’ятнадцять. В Бішкеку він феєречно припаркувався на другій смузі перед автобусною зупинкою (і простояв так півгодини!), всі пасажири повиходили, але на їх місце вже незабаром назбирались нові, вже до Алмати. До речі, в Бішкек нібито теж було не обов’язково їхати, ну але ми вже не сперечались із чуваком за кермом. Деякі речі треба просто прийняти, якими вони є. Але коли в нього вистачило нахабності зарядити нам, шо 10000 сом – це тільки до Алмати, а не до аеропорту і, типу, треба доплатити, ми таки не витримали і натякнули йому, що можемо вийти й раніше. Не заплативши йому ніфіга. Він зрозумів. Треба було з самого початку з ними так.

Потім була безсонна ніч в аеропорту, затримка рейсу на п’ять годин з перспективою залишитись в Алмати до наступного ранку, зрештою, все таки переліт. Багаж зареєстрували до Києва.  У Львів якось іншим разом)

ПІСЛЯМОВА

Цей звіт вийшов більш сухим, аніж минулорічний. До кінця не впевнений, що саме тому причиною, однак і сам виїзд був не таким емоційним – для мене. Можливо, щось змінилось в моєму ставленні до свого хобі. Точно можу сказати, що присутнє певне невдоволення від результату – але невдоволення собою, а не самим виїздом. Багато чого не вдалось зробити за минулий рік, а я хотів би бачити більший прогрес. Кілька виїздів, на жаль, так і лишились в планах. Шось із цим потрібно робити, адже таке заняття альпінізмом безперспективне по суті. Виїжджаючи в Гори раз на рік, рости далі неможливо.

Насправді, емоції були. Але – не такі, як минулого разу. Тоді це було шось нове, незнане. Зараз сходження на кожну вершину – це радше задоволення від виконаної роботи і концентрація на тому, що найвідповідальніше – спуск – ще попереду. Цього разу мої емоції перемістились із самих вершин кудись вниз, в район Коронських стоянок. От коли ти вже внизу – ну тоді так, можна й порадіти. До речі, разом з феєричними салютоподібними минулорічними емоціями кудись зникли наближені до аварійних ситуації. Соупадєніє? Не думау. Все якось спокійно, по робочому. Навіть в штанях додалась лише одна невеличка дірка, в порівнянні з минулим роком.

І це мені подобається.