Мармароси. Січень 2015.

2014-й для мене завершився на Великому Верхові. В переддень Нового року піднявся на нього з Пилипця.

2015-й почався на Мармаросах.

Особисто для мене в тому є шось символічне: так склалось, що в чотирнадцятому багацько було яскравих пригод саме на Боржаві; ну а Мармароси - то нова сторінка, за всі роки блукання Карпатами сюди мене ще й досі не заносило. Тож чим не привід розпочати рік із заповнення такої прогалини?

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Рано-вранці 3 січня, щойно відгулявши Новий рік і ще не сповна від того отямившись, ми з Владом прямували з Пилипця аж-но в Ділове. Спершу таксі до Воловця, звідти потягом до Мукачевого, і насамкінець бус. Не близький світ, що й казати. Втім, я мав глибоке переконання, що Мармароси варті таких ранніх підйомів і затяжних трансферів (забігаючи наперед зазначу - я не помилявся).

В Діловому на нас вже очікував Стас, доїдаючи в місцевій кав"ярні чергового штруделя. Він добирався потягом Київ-Рахів, тож прибув на старт дещо раніше за нас. Біля кав"ярні якийся дядько взявся до невдячної справи - лякати нас кількістю сніга в горах, принагідно згадавши трьох замерзлих насмерть туристів кілька років тому. Подякувавши чолов"язі на доброму слові, рушили своєю дорогою.

Слід зазначити, що прогноз погоди і справді був не найкращим: mountain-forecast.com обіцяв три дні снігопадів з подальшим похолоданням. Менше з тим, відступати було нікуди, та ми й не збирались - відпустка, як не крути.

Близько пів на третю стартували. Йшли майже до шостої, вже й стемніло, аж поки не прийшли до відносно охайної колиби. Про її існування ми дізнались завдяки несподіваній та дуже приємній зустрічі з нашими київськими друзями (вони вже закінчували свою подорож і прямували вниз). Окрім них, зустріли ще двох туристів. Розмова звелась до "та там снігу дофіга, куди ви без снігоступів, завірюха, розпогодиться аж сьомого" і таке інше. Вдруге за якихось пару годин нас відмовляють іти вгору! Тєндєнція, аднака;)

(Чесно кажучи, не дуже розумію сенс таких розмов, хоч і, безумовно, вдячний людям за попередження. Ну що, ми візьмемо і розвернемось на старті маршруту, який планували протягом кількох тижнів? Чи, може, у нас раптово матеріалізуються снігоступи? Хоч я і визнаю, що не взяти їх - то був фейл, однак по-перше, таке рішення також було продиктоване певною логікою, по-друге опадів у вигляді аж метра - а місцями й більше - снігу за три дні ніхто не прогнозував, ну і по-третє, так чи інакше, а у нас в підсумку майже все вийшло і без снігоступів).

Однак повернімось до колиби. До неї ми дійшли без будь-яких пригод. Борщ, сало з часником, Джеймісон. Близько опівночі я прокинувся від знайомого до болю шарудіння. Здригнувшись, згадав Зесхо. Знову миші! Довелось розбудити Влада і Стаса, надійніше перепакувати їжу, і тільки після цього заснути вже до ранку.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Наступного дня був епічний підйом до полонини Лисича. Хоча починалось все досить жваво - близько 400 вертикальних метрів лісом ми набрали за пару годин. Коли ж ліс закінчився, перед нами постав короткий але ДУЖЕ засніжений схил. Його ми обійшли з лівої сторони попід лісом, аби зменшити ризик сходження лавини.

Поки що снігу "лише" по коліна. Далі буде більше. Автор фото - Станіслав Яндульський.

Це фото зроблено вже на спуску, за декілька днів потому. Як видно, схил на задньому плані не вражає масштабами. Однак саме його ми проходили добрих три години. Автор фото - Станіслав Яндульський.

Ось ці нещасні 150 метрів набору висоти ми проходили близько трьох годин, по пояс в снігу. Слово "стомились", на жаль, не передає всю гамму відчуттів після того підйому.

Наступний квест називався "Знайди колибу в тумані, борсаючись по пояс в снігу". Дякувати GPS і вітрові, що періодично той туман роздував - знайшли. Нею виявилась напіврозвалена халупа зі смітником всередині, і якби погодні умови були більш сприятливими, то я би не оселився ближче ніж за 30 метрів від неї. Однак валив сніг, дув вітер, та й температура десь -10 - все це не сприяло перебиранню харчами. До того ж на відстані десяти метрів від колиби було джерело, що не замерзло навіть за таких умов; тож відпадала необхідність топити сніг, а це очевидний плюс. Світлового часу в нас ще було вдосталь, і ми зайнялись облаштуванням житла - поставили палатку всередині халупи, позаліплювали снігом і всіляким мотлохом вікна, аби з них не дуло. Влад, озброївшись лавинною лопатою, навіть вирив в снігу клозет - за що йому +10 в карму. Таким чином, вже за пару годин ми мали відносно теплий і затишний бункер, і з чистою совістю сіли пити егермейстер.

Знайшли! Автор фото - Станіслав Яндульський.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Набирати воду з джерела при мінус десяти, періодично змочуючи руки в воді - ще те задоволення, я вам скажу;) Автор фото - Станіслав Яндульський.

Коли вже починало сутеніти, до нас спустилась група з дев"яти туристів з Дніпропетровська. Місця для ночівлі вистачило всім. В подальшому вони планували йти тим же маршрутом, що й ми - і в цьому був наш шанс. Дніпропетровців аж дев"ятеро, і вони в снігоступах, тож ми могли піти їхніми слідами і значно спростити свою задачу.

Втім, наступного дня і ми, і дніпропетровці мали вимушений відпочинок: зранку валив сніг, видимість метрів тридцять, ну і само-собою вітер. Тож ми вийшли лише на прогулянку околицями, аби не сидіти цілий день на місці. Ближче до вечора снігопад стих, однак відчутно похолодало - мій годинник з функцією термометра навіть відмовився показувати температуру; це означало, що було суттєво нижче -10.

Менше з тим, прогноз погоди на наступні дні нарешті був сприятливим - хоч і холодно, а проте ясно. Тож вранці вийшли десь через годину після дніпропетровців, їхніми слідами.

Незважаючи на глибоку колію, протоптану дев"ятьма парами снігоступів, йти було вкрай важко. Рухались повільно, навіть перший періодично провалювався по пояс в сніг. До того ж, неабияк дошкуляв справді собачий холод (мабуть, градусів двадцять), тож почергово міняли першого - не тому, що той стомлювався, а аби інші мали змогу погрітись, троплячи стежку. Незадовго до виходу на перемичку зустріли дніпропетровців, які йшли вниз. Як виявилось, на вершину вони не пішли. По-перше, над вершиною висіла хмара і дув дуже сильний вітер. По-друге, за їхніми словами, за 100м до вершини починався фірн. А оскільки кішки були не у всіх, то група вирішила не ризикувати. Почувши, що у нас кішок також нема, вони й нас спробували відмовити (вже третій подібний випадок за цей виїзд!) і, треба сказати, що цього разу ми завагались. Однак все ж таки вирішили самостійно подивитись на той фірн - зрештою, погода нормальна, спустимось в разі чого досить швидко. На тому й попрощались.

Шлях, що лишився до перемички, був хоч і коротким, а проте нелегким. Вітер був дуже сильним і дув просто в обличчя. Не забуваємо про -20 за Цельсієм:) Сліди дніпропетровців місцями замітало снігом, тому іноді важко було знайти найбільш оптимальний шлях по схилу. Такий рух забирав дуже багато сил, і ми вже було вирішили повертати. Однак в останній момент хмару з хребта здуло, і вражаючий краєвид, що відкрився нашим очам, став достатнім стимулом для продовження руху вгору. Зрештою, дійшли до місця, де колія від снігоступів остаточно обривалась, натомість схил йшов круто вгору. Саме тут дніпропетровці вирішили повернути вниз.

В цьому місці вітер, як не дивно, майже не дув, тож можна було перевести подих, обговорити подальші плани і пофотографувати. Фотографувати було що - адже саме звідси нам відкрився один із відрогів Мармароського хребта, і перша фраза, що прозвучала від котрогось із нас - "Це шо, Карпати?!" - говорить сама за себе.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Порадившись і зваживши на вже пройдений шлях, глибину снігу на схилах, а також те, що надалі перед нами не буде дев"яти дніпропетровців, ми вирішили лишити рюкзаки на цьому місці, сходити радіально на Піп Іван Мармароський (до якого, до речі, по GPS лишалось майже 700 метрів, а ніяк не 100, як говорили дніпропетровці), і повернутись назад. З тим і подались на вершину.

Піднімаючись нагору і вганяючи боти в "фірн" по щиколотку, а іноді й по коліна, я думав про те, що до чужої думки, звісно, іноді треба дослухатись... Але краще все таки покладатись на власні спостереження і висновки. Бо інакше можна довго сидіти вдома і боятись снігопадів, морозу, фірну і ще чогось там.

Підйом по "фірну". Автор фото - Станіслав Яндульський.

ПІМ. Автор фото - Станіслав Яндульський.

Автор фото - Станіслав Яндульський.

Хвилин за 15 вийшли на вершину. Як годиться, пофотографувались, жодного разу не порушили україно-румунський кордон, та й рушили вниз.

На спуску нас добряче пригріло сонечко, і якось стало ніяково від прийнятого рішення повернутись. Погода налагоджується, найскладнішу частину справи зроблено, маємо ще три дні, а йдемо вниз...

Спустились в ту ж таки напівзруйновану колибу, заново облаштували бівуак, і залишок дня грілись борщем і самогоном - навечір знов суттєво похолодало і я навіть вперше в житті дістав в горах пухову куртку;)

Наступного дня, не поспішаючи, спустились в Ділове, де й зупинились в місцевому готелі. Далі були Рахів, нескінченно довгий переїзд раховозом до Франика, традиційні вже відвідини "Десятки", обмін квитків і власне потяг.

Якшо підбити підсумки даного виїзду, то можна говорити про його неоднозначність. З одного боку, для кожного з учасників це був перший самостійний зимовий похід, зі складними погодніми умовами. З іншого - мене не покидає відчуття незавершеної справи. І мова не про те, що ми повернули вниз - враховуючи кількість снігу і температуру, це було в цілому логічне рішення. Мені не дає спокою те, що ми не вичерпали всі можливості, аби продовжити йти далі. Ми навіть не спробували, ось що не є добре.

Насамкінець трохи шедеврів від закарпатських таксидермістів;)

P.S. Звісно, велетенська подяка Владу і Стасу за файну компанію, а також за фото (тут варто особливо відзначити Стаса - більше фото в його блозі і в альбомі ФБ). Так склалось, шо це мій перший (і, сподіваюсь, останній) виїзд в гори без фотоапарата, тож моїх фото цього разу немає.