Говерла - ПІМ на Новорічно-Різдвяні свята

Ше минулої зими хотіли пройти одним махом Чорногору і Мармароси. Однак тоді насипало стільки снігу, шо ми в буквальному сенсі застрягли під ПІМом (йшли з Ділового) і, після кількох днів героїчної боротьби зі снігом по пояс, повернули вниз пити пиво. Цього разу ми озброїлись снігоступами. Щоправда, наразі такої нагальної потреби в них не було: снігу поки що випало не так багато. Менше з тим, хочу сказати велике "дякую!" Ірі та Дімі за те, що позичили їх нам - на деяких ділянках без снігоступів було би вкрай важко, і наш похід напевно затягнувся би ще на якийсь день.

Для Стаса виїзд розпочався на пару днів раніше, ніж для мене: він вирушив святкувати НР на Козьмещик, я ж, як людина сімейна, зміг скласти йому компанію лише другого січня. Саме з цього дня стартує моя розповідь, а про пригоди Стаса на Петросі й Говерлі добре розкажуть, наприклад, ось ці фото.

Отже, поїхали по порядку.

- день номер нуль: Заросляк, Говерла і знову Заросляк.

Так, шоб усьо пішло за графіком - то у нас такого не буває. От і цього разу: домовились здибатись на Заросляку в обід, але я зробив фальстарт. Аж надто швидко прийшов на турбазу, додзвонитись до Стаса не зміг і, аби не сумувати, вирішив самотужки збігати на найвищу точку України. Логіка була така: якшо здибаємось на Говерлі або на шляху спуску/підйому, то ще встигнемо за сьогодні трохи пройти хребтом. Ну а як не зустрінемось на Говерлі, то тоді вже піду назад на Заросляк, до заходу сонця встигну. Так і сталось - коли я спустився, Стас чекав внизу. Розминулись таки на схилах гори, а шкода - могли би зекономити півдня часу.

Вирішили заночувати на турбазі

- день номер раз: Заросляк - Говерла - Бребенескул

Погода норм, але до біса холодно. В цілому, все зробили досить жваво, однак організація бівака ввечері стала чимось диким: я давно вже так не мерз. До озера вирішили не спускатись, аби назавтра не педалити вгору, тож зловили мінус двадцять на хребті з усіма наслідками. Закопались в якійсь невеликій впадині - принаймні, в ній не дуло. Спав у двох флісках і самих теплих шкарпетках, однак під ранок ноги все одно змерзли.

Стартове селфі на Говерлі

На хребті

Там же

Бівак десь над озером Бребенескул

Вечірній Гутин-Томнатик

- день номер два: Бребенескул - ПІЧ

Ранок виявився навіть веселішим, ніж вечір. Вітер змінив свій напрямок і тепер задував точно в нас. Сяк-так зібравши пожитки і намет, швиденько пішли в напрямку ПІЧ, аби поскоріше відігрітись. І хоч майже всю дорогу дув досить сильний вітер, але під час руху холод вже не був таким дошкульним.

О пів на другу вийшли на Попа Івана. І хоч в одному місці на обсерваторії і висіла попереджувальна табличка про ремонтні роботи і про небезпеку ставити тут намети, а все ж дві кімнати були абсолютно безпечними і, що не менш важливо, затишними. Подальший маршрут був для нас загадкою, тож, не знаючи, чи трапиться нам якийсь кращий варіант для ночівлі, вирішили не поспішати і зупинитись в обсерваторії.
Цього дня ми стали першими, хто прийшов на ночівлю до обсерваторії. Трохи пізніше підтяглась ще група із сімох одеситів, що також планували далі на Мармароси. Разом з ними прийшов ше один чувак - з охапкою сіна. Як виявилось, то йому для сну. Постелив на те сіно тоненький каремат, так і переночував. Не знаю, чи змерз він вночі, однак вранці прокинувся і пішов одним із перших. Щоправда, вниз, в якесь село. Одесити, до речі, теж вирішили спускатись в Дземброню, не витерпівши лихої долі морозу й вітру. Ми про це дізнались за кілька днів, коли зустріли їх на вокзалі Франика.

Ранок

Вид на Гутин-Томнатик

По дорозі до ПІЧ

Обсерваторія на ПІЧ

Вона ж

А так все виглядає всередині. На перший погляд, не дуже затишно, однак краще аніж при -10...-15 з вітром надворі

- день номер три: ПІЧ - Стіг

День розпочався гаряче: я мало не уграв джетбойл. Не помітивши на дні кружки акуратно спаковану до середини пластикову підставку під балон, почав кип'ятити воду разом з нею. Потім півтори години виколупував її залишки (вони на диво швидко і міцно приплавились до посудини). Для повноти картини порізав собі пальця. На щастя, джет вдалось реанімувати, а епічні за своєю безґлуздістю фейли на цьому закінчились. Мабуть, це був єдиний момент, коли над нашим походом зависла загроза зриву. Без гарячої води (та шо там - взагалі без води!) далі ніхто не йшов би. А так - невелика заминка, рухаємось далі.
Майже в суцільному молоці дійшли до Стога. Саме в цей день без снігоступів настала би журбинка: на відкритих полонинах замети були іноді по коліна.

Заночували просто під Стогом в якійсь замаскованій халабуді прикордонників. Та споруда живе своїм життям. В ній постійно шось рипить, тріщить, причому звуки дуже різкі і абсолютно непрогнозовані. І хоч двоє людей з технічною освітою прекрасно розуміли, шо то все вітер і недосконалість конструкції, а проте про всяк випадок забарикадували на ніч вхід наплічниками і домовились пи*дити гіпотетичних непрошених гостей лавинною лопатою по обличчю.

Типовий пейзаж третього дня: смереки, низька хмарність, погана видимість

Одягли снігоступи. В цей день вони справді нас виручили.

А це та сама напівмістична, але дуже затишна халабуда

- день номер чотири: Стіг - Міка Маре - Межипотоки

Файний день. Бальзам на душу після всіх холодних перипетій Чорногори. Мармароси нам явно всміхались: теплі (як для зими, звісно), без вітру, а іноді навіть із сонцем. На спускові з Межипотоків пішов казковий лапатий сніг - короткочасний, він все ж таки додав святкового настрою. Аякже, 6 січня на календарі!

На момент нашого приходу в уже знайомій нам колибі прикордонників було вільно, однак незабаром підтяглись ще хлопець із дівчиною. Весь вечір приємно спілкувались.

А це - типовий пейзаж дня четвертого: трохи хмарно, однак тепло і комфортно. І видимість значно краша, ніж учора.

Румунські Мармароси

Той самий короткочасний казковий снігопад

Вечір в колибі

- день номер п'ять: Межипотоки - ПІМ - Берлебашка

Вийшли досить рано, десь на початку дев'ятої. Йшли швидко, аби встигнути проскочити ПІМ до настання можливої негоди: весь час ішов невеликий сніг і, за відчуттями, він міг посилитись. Втім, було тепло - до самого Попа Івана Мармароського. А там накрило. "Молоко", потужний вітер, холод. Шоб не розслаблялись.

На спускові з ПІМ вітер дув такої сили, шо я трохи офігів. Дякувати, хоч боковий, бо якби задувало в портрет, то було би ґеть сумно. Рейнкавер полетів десь в Румунію. Ну, але то таке. Зрештою, спустились на Лисичу полонину, але найкозирніша колиба в окрузі вже була зайнята, тож рушили далі вниз.

Вже в сутінках підійшли до добре знайомої з минулого року колиби, в якій двоє лучан розкочегарили пічку і зробили всередині справжній "ташкент". Взагалі, була думка не зупинятись аж до Ділового, але спуск від Лисичої видався вкрай неприємним: не знаю, звідкіля в таку пору і при такому морозі тут стільки струмків, однак вода текла звідусіль і намерзала кригою на дорозі. Таким чином в міру похилий і зручний спуск перетворився в справжній льодовий каток, по якому або на ковзанах, або в кішках. Ні того, ні іншого в нас не було, тож спустились на п'ятих точках. Вирішили в темряві не продовжувати цей цирк, аби нічого собі не зламати під кінець походу, і останні кілометри пройти вже вранці.

Підйом на Піп Іван Мармароський

Фінішне селфі на вершині ПІМ

Колиба "п'ять зірок"

- день номер шість: Ділове - Франківськ

Вийшли о дев'ятій і вже за дві години були в Діловому. Тут, як годиться на свята, маршрутки не ходять, тож виїхати досить проблематично. Але нам пощастило і одна добра людина підкинула нас до Рахова, не взявши ні копійки. Взагалі, весь виїзд склався із таких собі невеликих, але добрих і приємних "подарунків" від незнайомих людей: в обсерваторії знайшли безхозну буханку чорного хліба (а саме цей продукт я забув взяти на маршрут), на Межипотоках нас пригостили салом (коли наше вже майже закінчилось), а на останній стоянці, стомлені після важкого 20+ км переходу, ми втрапили до обігрітої комфортної колиби. Не знаю, чи то просто збіг, але хочеться вірити, шо й ми комусь шось приємне зробили під час цієї пригоди:)

Прибувши до Франика, нам не вдалось обміняти квитки і поїхати додому раніше. Тож вимушено залишились тут ше на день і здійснили черговий траверс - тепер вже місцевих кнайп. Але то вже інша історія:)

P.S. Всі без винятку фото - Станіслав Яндульський, за що йому традиційна окрема подяка. Більше фотографій тут.