Run'n'Climb

Про одну стоп'ятидесятикілометрову прогулянку Карпатами і про користь від соцмереж

Світ тісний.

Це факт.

І якщо чогось справді сильно захотіти, то Всесвіт зробить все, аби бажання здійснилось.

Це також факт, хоч і менш очевидний.

Я про все це й так знаю, однак раз-по-раз диву даюсь, коли життя підкидає чергові тому підтвердження.

В своєму пості про Borzhava Race я писав про хлопчину в білій футболці, що не давав мені передихнути протягом того забігу. На фініші дистанції, як годиться, потиснули один одному руки і розійшлись хто куди. Потім ще раз випадково здибались вже внизу, в Пилипці: я йшов на свій транспорт, він на свій. Тож просто попрощались, висловивши сподівання на зустріч у майбутньому.

Тим часом надворі ХХІ століття і епоха соцмереж. Тож, незважаючи навіть на те, шо й імен один одного не знали, за кілька днів після забігу Богдан вже був у списку моїх ФБ-друзів. А ще трохи згодом Богдан виклав на своїй сторінці пост про планування такого собі фаст-енд-лайт походу Карпатами кілометрів на 150 за дві доби. Я, в свою чергу, все ще знаходився під враженнями від Borzhava Race і однозначно хотів продовження. Ідея Богдана була настільки шаленою, що я погодився, навіть не замислившись над простим таким питанням - "як я планую це зробити?"

А замислитись і справді було над чим.

По-перше, такі відстані за такий короткий час мені ще не доводилось долати; тому впевненості у власних можливостях бути не могло, але то таке - зрештою, треба ж іноді робити речі, які виходять за рамки! Інакше як тоді себе оцінити?

По-друге, графік тренувань і змагань: спершу планували з Богданом стартувати 10 жовтня, однак перенесли забіг на тиждень, зваживши на моє не найкраще самопочуття (21.09 Borzhava Race, 28.09 Kyiv Half Marathon, 05.10 Білоцерківський марафон; якшо коротко, то марафон мене добив, відновитись на 100% менш ніж за тиждень я не встигав, і я прийняв рішення не ризикувати в Карпатах). Тож вирішили стартувати 17.10, хоча гарну погоду обіцяли саме на 10-12 числа.

По-третє, ми з Богданом абсолютно не знали один одного. Але, трохи поміркувавши над цією проблемою, я вирішив - зовсім то і не проблема. Зрештою, темп у нас плюс-мінус однаковий, судячи з результатів Borzhava Race - і, можливо, це і є єдиною необхідною умовою для комфортного співіснування.

Обміркувавши всі важливі деталі задуму, домовились про наступне.

1. Формат: максимально швидкий похід з елементами забігу - вгору пішки, вниз біг.

2. Дати: старт 17.10 в першій половині дня, фініш чим швидше:) Але не пізніше 19.10.

3. Маршрут: Кваси - хр.Свидовець - Усть-Чорна - хр.Красна - Вільшани - хр.Боржава - Воловець (або Пилипець, по ситуації). Протяжність близько 150 км.

4. Спорядження і харчування по мінімуму, аби не перевантажувати себе нічим зайвим і мати змогу рухатись якомога швидше.

На старті

Отже, 17.10 о пів на сьому ранку зустрічаємось на вокзалі Івано-Франківська, далі маршруткою в Кваси. На початку дванадцятої на місці, останній перекус і кава перед стартом. Рівно опівдні стартували.

Періодично зривається дощ, однак досить тепло, тому рухатись комфортно. За пару годин вийшли на хребет (через полонину Браїлка). Близниці, Жандарм, Драгобрат... По хребту майже весь час біжимо. Згодом погода погіршилась, видимість метрів п'ятдесят, а починаючи з г.Геришаска аж до самої Усть-Чорної рухались під дощем. Менше з тим, темп був непоганий, і лише коли стемніло були змушені сповільнитись - туман став ще густішим, видимість впала до 10 метрів і рухались вже сяк-так орієнтуючись по рельєфу і навігаторам. Рівно о дев'ятій спустились в Усть-Чорну, мій GPS показав 50 км пройденого треку. Непоганий час, однак ми наскрізь вимокли, а дощ не мав наміру припинятись. Зваживши ситуацію (десять годин до світанку, мокро, холодно, підйом на хребет з неминучою перспективою нічного орієнтування в тумані), вирішили не спокушати долю і заночувати десь в селі. Хоча, слід відзначити, сил було ще достатньо і особисто я відчував готовність продовжити рух.

Біля першого ж генделя надибали місцевого любителя міцних напоїв у стані близькому до інтоксикації. Оскільки сам гендель вже був закритий, довелось вступити в перемовини з чолов'ягою. Парламентарем виступив Богдан - зізнаюсь, я дещо нехтую спілкуванням із п'яними незнайомцями. Зрозуміти пана Петра - саме так звали чоловіка - було досить складно, в силу поганої дикції, однак все таки вдалось вияснити, що живе він сам-один і не проти того аби ми зупинились у нього. Варіант дещо стрьомний, зважаючи на зовнішній вигляд і стан пана Петра, однак альтернатива продовження пошуків також не вселяла оптимізм. Тож будь що буде - лишаємось у нього.

Взяли пана Петра під руки і, керуючись його вказівками, попрямували селом. Зайшовши до хати мало не попадали з ніг від... хм... запаху, назвемо це так. Ну та бог із ним, зате відносно тепло і сухо. До того ж в сусідній кімнаті ніби трохи чистіше і легше дихається. Трохи згодом на прохання пана Петра сходили йому за цигарками, заодно й собі взяли гарячого чаю і пива - виявилось, що в Усть-Чорній є досить пристойний готельний комплекс із працюючим до одинадцятої баром-рестораном. Менше з тим, вирішили не переносити речей і залишитись у пана Петра. Спали напівсидячи-напівлежачи на дивані, назвати це відпочинком у мене язик не повертається, однак все ж краще ніж мокнути під дощем.

Сяк-так подрімавши, встали о сьомій, перекусили, зібрались і о восьмій продовжили рух. Йшлося вже не так легко і швидко, як вчора. Втома після вчорашнього дня і "відпочинок" в позі "зю" давались взнаки. Та й хребет Красна відрізняється від Свидовця рельєфом - якшо на Свидовецькому хребті після спуску з Близниць на перемичку значних підйомів і спусків вже нема, то на Красній майже весь трек йде вгору-вниз. Однак погода була значно кращою, часу вдосталь, тож з приводу темпу ми не комплексували. Наприкінці Красної на нас очікував веселий спуск по порослій молодняком стежині. Гудбай кросівки! Зрештою, переваливши через ще один невеличкий і дуже мальовничий хребет, аккурат із настанням темряви прибігли у с.Вільшани. GPS показав 90 км.

Що головне в селі? Правильно, знайти гендель! Однак цього разу в наших планах вже не було залишатись в селі на ніч, просто хотілось кави і, як пощастить, борщу. Не пощастило. Хоч гендель і знайшли і він навіть ще працював, однак господиня виявилась не надто доброзичливою і ледь погодилась зробити каву. Дякуємо й на тому. Перекусили, переодяглись - все таки йдемо у ніч. А вона обіцяє бути хоч і ясною, а проте холодною. Тут я зробив фатальну помилку - поміняв легкі трекінгові шкарпетки на більш теплі, ще й х/б під низ додумався одягти... Логіка була така, що швидко рухатися вночі на підйом все одно не зможемо, а все таки буде холодно. Однак дійсність виявилась такою, що легкі трекінгові шкарпетки, навіть мокрі, вологу виводять. А шерстяні в комплекті з х/б - не дихають взагалі. Таким чином, вибравшись на Боржавський хребет десь о четвертій ранку - а цьому передувало веселе нічне орієнтування серед карпатських лісових стежок, "вертольоти" в голові і підступні спроби мозку вирубатись на ходу, а також намокання ніг внаслідок блукання по росі та інію - я несподівано констатував, що моїм ногам 3,14здець:) Ступні розкисли, як губка, з'явились натоптиші і мозолі, і кожен крок супроводжувався болем таким, наче йдеш по битому склу.

Помучившись так пару годин я все таки вирішив одягти легкі шкарпетки (було і справді холодно, калюжі схопились кригою навіть, тож переодягати шкарпетки дуже не хотілось), попередньо відпустивши Богдана вперед - його поїзд був раніше, та й він планував іти до Воловця, а я все таки до Пилипця. Враховуючи мій стан, можна сказати, що сталось диво - біль, звісно, не припинився, однак швидкість пересування явно збільшилась. Що й говорити, якщо на спусках я навіть побіг, і за якийсь час наздогнав Богдана! Надалі рухались вже більш-менш поряд, лише перед г.Магура Жіде я дещо відстав і Богдан чекав мене якийсь час перед Гимбою. Там попрощались (втім, як виявилось, знов зарано - квитків на свій потяг Богдан не зміг взяти, тож був змушений їхати моїм, де ми й зустрілись знов), і пішли хто куди: Богдан на Воловець через г.Великий Верх, я на Пилипець через Гимбу.

Сповзаючи в напрямку підйомника я згадував, як весело і швидко лише місяць тому біг по ньому на Borzhava Race. Зараз, на жаль, про ту швидкість доводилось лише мріяти і спуск видався нескінченно довгим. Менше з тим, він все таки закінчився, біля підйомника мене зустріла сім'я. 143 км за 50 год 30 хв.

Глінтвейн, підйомник, коматоз.

На фото - GPS Богдана, він дійшов до залізничного вокзала у Воловці. Я ж пішов у Пилипець, тож цифри на моєму навігаторі дещо скромніші - 143 км

Кілька слів наостанок.

Чи можна було швидше? Однозначно, так. Якби не вимушений відпочинок після Свидовця і не мої вбиті ноги вже на Боржаві - так би і було.

Чи не занадто це? І так, і ні. Йдучи перед світанком по Боржаві і приходячи до тями після чергової порції "вертольотів", мені думалось про те, що 90-100 км були би якраз мені під силу, а 150 км - то все таки поки що самозгвалтування і стрибок вище власної голови. І в той момент я однозначно був би проти повторення такого експерименту. Однак пройшло лише кілька днів, а з ними зникли емоційне та фізичне спустошення, і я вже мислю інакше. Так, це і справді був стрибок вище голови. Але саме такі речі дають нам уявлення про нашу межу, наші можливості. І, як наслідок, з'являється впевненість у собі. До прикладу, якщо в майбутньому переді мною стоятиме задача пройти-пробігти схожу за рельєфом дистанцію тривалістю 90-100 км - для мене не стоятиме питання "можу чи ні?". Питання буде лише в тому, скільки часу мені на це знадобиться (до слова, ми 90 км подолали за 31 годину, а 100 км за 37, з них 11 годин провели в Усть-Чорній). І ще - тепер я знаю що можу працювати більше доби без сну, без суттєвих порушень психіки... Ну, принаймні мені так здається:)

Що далі? В планах якийсь трейл тривалістю десь у тиждень - по 30-40 км на день, але вже з повноцінним відпочинком вночі. Ще не знаю, де саме, однак в Карпатах не хочеться - дуже вже вологий в них клімат, як на мене.

Втім, то вже буде наступного року і зовсім інша історія, тоді й розповім!

Насамкінець, хотів би подякувати Богданові - за ідею, її реалізацію, перемовини з паном Петром і нічні діалоги на Боржаві, які однозначно допомогли мозкові не відключитись! Ну і звісно коханій дружині - за очікування, переживання, квиток на підйомник, глінтвейн і душ в Пилипці!