Borzhava race по гарячих слідах.

Передусім зауважу, що це перший гірський забіг в моєму житті. Так склалось, що взяти участь ані в Goverla Race, ані в Gorgany Race цього року мені не вдалось. Тож щойно в стрічці новин ФБ з'явився цей захід - записався в добровольці.

Підготовка до забігу була спонтанною, але інтенсивною. Після цьогорічних альпзборів я взагалі-то не планував серйозних нагрузок як мінімум до кінця року - в планах були лише регулярні пробіжки "без фанатизму". Однак заради першого в житті гірського забігу я вирішив спробувати форсувати форму.

Про свої тренування перед літніми альпзборами я писав тут http://antonhoriuk.blogspot.com/2014/08/2014.html, тож не буду повторюватись. Скажу лише, що знайшов ще крутіший пагорб поряд з домом і два тижні бігав по ньому. 170 м протяжність, 25 м перепад. Вже за чотири дні вийшов на результат: 20 серій вгору-вниз за 45 хв. Not bad, як на мене. В усякому разі потужніше, аніж перед виїздом в Зесхо. Чесно кажучи, таких показників не очікував, оскільки інтервали не бігав з червня місяця. Тим приємніший результат. Останнє інтервальне тренування перед Боржавою (рівно за тиждень; після нього також бігав, але вже звичайні дистанції по 15-20 км без усіляких кардіозбочень) - 24 серії, 52 хв 30 сек. Певно, на той момент то був мій поріг, оскільки в очах потемніло. Чесно, відчуття було приблизно таке, шо "ось воно пекло". Хотілось плюнути на все і йти пити пиво. І що цікаво - пульс вище 175 "загнати" так і не вдалось.

Останній тиждень насолоджувався життям. Реально, після таких пробіжок будь-який забіг по рівній площині з дистанцією до 30 км сприймається як "теплий вечір на зеленій галявині". До прикладу, 21 км пробіг за 1 год 30 хв, що є поки що моїм рекордом. "Стрибок" дуже відчутний, адже раніше цю саму дистанцію бігав за 1:43, і причиною цього "стрибка" вважаю саме інтервальні тренування. Взявши до уваги такі результати мушу визнати, що ідея припинити їх була, скоріш за все, хибною. Такі тренування, на мою думку, і справді допомагають зробити якісний крок вперед. Тож хоча б 2-3 рази на тиждень надалі бігатиму інтервали.

Перейду власне до забігу. Дистанція зі слів організаторів 21 км, зі слів учасників, що писали трек - шось трохи більше 19 км. Загальний перепад висот близько 1200 м. Маршрут: поляна Шипіт - г.Гимба - г.Великий Верх - г.Стій - г.Великий Верх - г.Гимба - поляна Шипіт. Неважко здогадатись, що протягом дистанції були як підйоми, так і спуски. І хоча дуже вже крутих підйомів не було, однак для першого разу витримати таку "рвану" дистанцію, зізнаюсь, було не просто. Досить важкий старт, вгору майже весь час пішки. Пульс - той самий, який на тренуваннях "внизу" мені дуже важко загнати вище 175 уд/хв - радісно підскочив до 180 і навіть 185, і надалі опускався до 165-170 хіба на спусках. Після Великого Верху "відпустило" - декілька кілометрів по хребту з незначними підйомами і спусками. Кайф! Так склалось, що ті декілька учасників, котрі вирвались вперед ще на старті - пішли у відрив, і я їх вже не бачив (традиційний карпатський туман і видимість метрів 50, лише іноді розвиднювалось до кількох сотень метрів). Позаду мене також було не густо - лише іноді з туману виринав хлопчина в білій футболці, за що я йому безмежно вдячний: без нього мій забіг перетворився би на медитацію, але завдяки йому періодично доводилось піддавати газку аби відстояти свою позицію. Про те, аби когось наздогнати, на жаль, не йшлося:) Тож в перервах між прискореннями від білого переслідувача я дихав і думав про життя. Про те, як же воно так склалось - що ось я, дорослий ніби дядько, біжу кудись в тумані на висоті близько 1500 м, маючи реальний шанс не помітити маркер і упетляти в невідомому напрямку. Нічого спільного зі здоровим глуздом така діяльність, певно, не має, тому в той момент я був майже щасливий і насолоджувався роботою власного тіла.

Однак будь-яка ідилія рано чи пізно закінчується. Ця - закінчилась разом із початком підйому на г.Стій. Виповз нагору, вниз побіг і ніби знов прийшов до тями. (До речі, найтяжчим, на мою думку, було змушувати себе знов і знов переходити на біг після того, як якийсь час ішов пішки вгору. Дуже важко "переконати" тіло в необхідності прискорення). На зворотньому шляху думки про життя були нагло витіснені думками про виживання. Та й хлопчина в білій футболці ніяк не здавався і майже наздогнав мене. Тож довелось підключити всі резерви, навіть ті, про існування яких я не здогадувався, аби достойно завершити забіг. І якщо заповзаючи на Великий Верх я в собі ще якісь сили відчував, то останній на дистанції підйом, на Гимбу, мене мало не доконав. Було тупе бажання викинути к чортам трек палиці, сісти і заплакати:)
Як ви здогадуєтесь, я цього не зробив, хоч м'язи вже й натякнули мені на перспективу судоми. І навіть знайшов сили для фінішного прискорення (ну, власне, прискорюватись і не треба було - лише встигай переставляти ноги, схил сам по собі достатньо крутий і додатково розганятись на ньому потреби нема). Результат цієї пригоди - шосте місце з часом 2 год 13 хв. І отримане задоволення від процесу, однак воно в цифрах не вимірюється.
Після цього забігу я зрозумів, що щось в моєму житті безповоротно змінилось. А повернувшись до Києва першим ділом зареєструвався на  напівмарафон 28 вересня на Подолі і марафон 5 жовтня в Білій Церкві.
Далі буде:)

P.S. На жаль, не зробив жодної фотографії з забігу, оскільки фотик і телефон нагору не брав. Тож буду радий, якшо хтось поділиться двома-трьома фотографіями, бажано з моєю фізіономією:)